25. Операція "Порятунок"

Тридцять хвилин тому. Маєток Моретті.

Рафаель сидів у своєму кабінеті, дивлячись на екран ноутбука, де червона точка показувала локацію Амелії — старий склад на околиці міста. Вона не рухалася вже двадцять хвилин, і це непокоїло його більше, ніж хотів визнавати.

Сповіщення від програми трекінгу: "SOS СИГНАЛ. НЕБЕЗПЕКА."

Він підскочив з крісла так різко, що воно перекинулося назад.

— Майк! — крик пролунав по всьому маєтку. — Негайно сюди!

Майк увірвався до кабінету через десять секунд, побачивши обличчя Рафаеля, миттєво все зрозумівши.

— Амелія?

— SOS з її годинника. Вона на тому складі, але щось пішло не так, — Рафаель хапав куртку, перевіряв пістолет у кобурі під плечем. — Збирай команду, всіх, хто є. Їдемо зараз.

Майк кивнув, вибігаючи з кімнати, і за хвилину у дворі маєтку вже стояли три чорних позашляховики. Шість чоловіків — всі озброєні та готові.

Рафаель сів за кермо першої машини, Майк поруч, інші розсілися по решті автомобілів. Двигуни заревіли одночасно, лишаючи по собі хмару пилу.

— Скільки їхати? — запитав Майк, перевіряючи обойму свого пістолета.

— П'ять хвилин і будемо там, — Рафаель натискав на педаль газу, стрілка спідометра повзла вгору. — Можливо, менше, якщо не потрапимо у затори.

Він їхав, порушуючи всі правила, проїжджаючи на червоне світло, обганяючи машини по зустрічній смузі. Майк мовчав, розуміючи, що зараз не час для зауважень.

Телефон на панелі показував карту з червоною точкою — вона все ще не рухалася. Але раптом, коли вони були за десять хвилин від складу, точка зникла.

— Що в біса? — Рафаель вдарив по керму. — Сигнал пропав.

— Годинник знищили, — промовив Майк. — Хтось знайшов трекер.

— Їдемо до останньої відомої локації, — Рафаель стиснув щелепу. — Можливо, вона все ще там.

Але коли вони під'їхали до складу, будівля була порожньою. Двері відчинені, всередині сліди боротьби — перекинуті коробки, розбитий телефон на підлозі, зламана шафа з документами.

Рафаель підняв роздавлений годинник, стискаючи його так міцно, що метал врізався в долоню.

— Він забрав її, — прошепотів він, і голос тремтів від люті, яку ледве стримував.

Майк швидко оглядав приміщення, було ясно, що Амелії тут немає.

— Дивись, — він показав на доріжку біля виходу, щойно вони вийшли на вулицю. — Сліди шин, свіжі. Він виїхав звідси не більше п'яти хвилин тому.

— В якому напрямку?

— На північ, до лісу, — Майк показав на дорогу, яка вела подалі від міста. — Там безлюдно, ідеальне місце, щоб...

Він не закінчив фразу, але обидва знали, що він мав на увазі.

— До машин, — наказав Рафаель. — Він не встиг поїхати далеко, дорога там одна, ми наздоженемо його.

Рафаель їхав на межі можливостей свого авто, вираховуючи кожну секунду, пальці стискали кермо. Двигун ревів, а в голові крутилася одна думка — тільки б встигнути.

— Там попереду, — Майк показав на пилову хмару за поворотом, притиснувшись до переднього сидіння. — Хтось дуже поспішає…

Рафаель натиснув на газ ще дужче, відчуваючи, як позашляховик ледь тримається на дорозі. Серце калатало в ритмі двигуна — адреналін, страх, лють злилися в гримучу суміш. Машина вилетіла на пряму ділянку дороги, і він побачив його — чорний седан, що мчав попереду за двісті метрів, залишаючи по собі завісу з бруду, каміння та пилу.

— Це він, — вирвалося вигуком, рука потягнулася до пістолета інстинктивно, перевіряючи, чи він на місці. Прохолода металу заспокоювала, давала відчуття контролю над ситуацією, хоч і уявною.

— Обганяємо і блокуємо, — Майк дав команду двом іншим машинам по рації, чітко, але без зайвих емоцій. — Третій автомобіль залишається позаду, перекрив від’їзд. Ніяких імпровізацій — працюємо за планом.

Відстань скорочувалася з кожною секундою. Рафаель бачив, як седан намагається прискоритися, але проти трьох позашляховиків у нього не було жодних шансів. План виконувався бездоганно — один позашляховик різко вийшов з-за його спини, обігнав седан справа широким маневром, другий пішов зліва, заганяючи здобич у пастку. І обидва різко загальмували перед ним одночасно, перекриваючи дорогу повністю, утворюючи непрохідний бар'єр з металу та гуми.

Седан загальмував з протяжним вереском гальм, що розривав повітря. Його понесло вбік, задні колеса пішли в занос. Але Карлсон зміг втримати контроль — машина зупинилася в метрі від позашляховиків, не врізавшись, хоча мало не перекинулася на бік.

Карлсон сидів за кермом, обличчя бліде як полотно, краплі поту блищали на лобі. Очі метушилися, виказуючи паніку та розуміння безвихідності ситуації. Він озирнувся — позаду третя машина перекрила шлях до відступу. Тікати немає куди.

Рафаель вискочив з машини першим, пістолет у руці, спрямований прямо на седан. Навички, відточені роками, взяли гору — кожен м'яз готовий до бою.

— Виходь! — голос прорізав тишу, як лезо. — Руки щоб бачив! Повільно!

Карлсон завмер на мить, наче обмірковуючи варіанти, яких у нього вже не було. Потім повільно відчинив двері, виходячи з піднятими руками, його погляд був лютий.

— Моретті, — він посміхнувся гірко, кутики губ смикнулися в кривій усмішці. — Звичайно, хто ще. Завжди ти. Не міг просто залишити все, як є?

— Де Амелія? — голос Рафаеля був низьким та погрозливим, таким, що змушувало людей відступати мимовільно. Кожне слово зважене, але під ними — вулкан, готовий вибухнути.

— У багажнику, — Карлсон кивнув на задню частину автомобіля зневажливо, наче йшлося про непотрібний вантаж. — Жива, якщо це тебе заспокоїть. Поки що.

Рафаель відчув, як усе всередині стиснулося до болю. Він кинув короткий погляд на Майка, і той миттєво зрозумів, підбігаючи до багажника. Пістолет не опускався, цілячись у Карлсона весь цей час — навіть мить неуважності могла коштувати життя.

— Бос, вона тут! — крикнув Майк, відчиняючи багажник обережно, перевіряючи, чи немає сюрпризів.