22. Підозра

Перші дні вдома виявилися справжнім пеклом, де кожна секунда тяглася нескінченною мукою, а кожен подих здавався зрадою того, кого залишила за сотні кілометрів звідси. З'явилась охорона — люди батька стежили за кожним кроком, наче вона злочинниця, яка знову може втекти. Репортери обсідали будинок, неначе зграя голодних воронів, що чекають на свіжі подробиці та чергову сенсацію, яка підніме рейтинги їхніх каналів та газет. Батько не відпускав її ні на крок, його погляд випалював шкіру наскрізь, шукаючи в її очах хоч натяк на правду, на те, що дочка приховує щось важливе.

Амелія грала роль жертви бездоганно, відпрацьовуючи кожен жест, кожну інтонацію, паузу для максимального ефекту. Детективам розповідала стримано, чітко, без зайвих емоцій, як її вивезли силою, тримали у якомусь маєтку біля океану, вимагали від батька перегляду справи брата викрадача. Психологам дозволяла бачити тремтіння рук, переривчастий подих — класичні симптоми посттравматичного стресу. Журналістам подавала драматичну версію втечі через вікно під час блискавки, коли викрадач не доглянув, — історія, яку преса проковтнула миттєво.

— Тримав у маєтку подалі від міста, — повторювала детективу Раткліффу, що занотовував кожне слово. — Не завдавав шкоди, годував нормально, дозволяв користуватися приміщеннями.

Здавалося, батько вірив їй, його обличчя кам'яніло від гніву при згадці про Моретті, руки стискалися у кулаки так сильно, що кісточки білішали. Вона стримувала сльози не від страху, а від усвідомлення того, наскільки глибоко бреше людині, яка виховала її, любила беззастережно всі двадцять шість років.

Першу ніч у власній кімнаті Амелія провела медитуючи у стелю до світанку. Батько повірив її версії про викрадення, про те, що Рафаель Моретті тримав її в полоні. Томас не підозрював, що дочка повернулася з іншими намірами — зібрати докази проти людини, якій він довіряв двадцять років.

Задрімавши на кілька годин, Амелія прокинулась о шостій. В цей час її батько щоранку, день у день, рік у рік виходив на прогулянку або пробіжку, залежно від самопочуття. В неї було 15 хвилин, і вона встигла скористатись ними, аби розблокувати батьковий ноутбук. Але яким же сильним було її розчарування, коли вона не знайшла на ньому те, заради чого повернулась. Однак… звісно ж це не був кінець чи привід опустити руки. В неї ще були ідеї, як допомогти брату Рафаеля.

Ранок зустрів її сірим небом. Вона спустилася на кухню, де батько вже сидів за столом з чашкою кави.

— Доброго ранку, донечко, — він підвівся, обійняв її обережно. — Як спала?

— Нормально, тату, — вона змусила себе посміхнутися, сідаючи навпроти нього.

Томас кивнув, наливаючи їй каву, його рухи були повільними, втомленими.

— Я хочу, щоб ти знала — ми знайдемо Моретті, притягнемо до відповідальності за викрадення.

Амелія стиснула чашку в руках.

— Можливо, не варто поспішати з висновками, тату. Він не завдав мені шкоди, навіть захищав від...

— Від кого? — Томас нахилився вперед різко. — Хто ще був там?

Вона замовкла, розуміючи, що сказала зайве.

— Там були інші люди, не тільки Рафаель. Але він не давав їм наблизитися до мене.

Батько відкинувся на спинку стільця, проводячи рукою по обличчю втомлено.

— Це не виправдовує викрадення, Амеліє. Він злочинець і має відповісти перед законом.

Телефон батька різко задзвонив, і він подивився на екран, нахмурившись.

— Вибач, робочий виклик.

Він вийшов з кухні, і Амелія почула, як його голос пролунав у коридорі стримано. Вона скористалася моментом, дістаючи власний телефон.

Неочікувано він завібрував — вхідний дзвінок від Рафаеля. Вона прийняла виклик.

— Алло?

— Stella mia, — рідний низький голос пролунав тихо. — Мушу попередити тебе. Карлсон. Мої люди бачили, як він зустрічався з кимось сьогодні вранці, розмова була напруженою.

Холод пройшовся по спині.

— Ти впевнений?

— Ні, але ризикувати не можемо. Амеліє, я відправлю тобі сьогодні через кур'єра подарунок. Годинник з GPS-трекером всередині.

Вона зрозуміла відразу — він турбувався, хотів знайти її, якщо щось піде не так.

— Після того, як Карлсон викрав та катував О'Райлі, я не можу ризикувати тобою, — голос обірвався.

— Добре, давай, — відповіла вона рішуче. — Відправляй годинник.

— Grazie, amore mio. Будь обережна.

Лінія обірвалася. Амелія сховала телефон, відчуваючи, як адреналін змішується з рішучістю.

Батько повернувся, обличчя було похмурим.

— Проблеми на роботі?

— Завжди проблеми, — він зітхнув, потім подивився на неї уважніше. — До речі, ти казала, що Моретті показував тобі документи про невинність свого брата?

Серце підстрибнуло, але вона кивнула спокійно.

— Так, щось таке було. Не вчитувалася у деталі, була занадто налякана.

Томас кивнув, міркуючи.

— Можливо, варто разом переглянути ті матеріали справи. Карлсон колись попросив мене здавати копії закритих справ до приватного складу на околиці — казав, що офіційний архів переповнений, а деякі документи краще зберігати окремо для швидкого доступу. Міг би сьогодні після обіду взяти тебе туди. Переконаєшся, що Моретті маніпулював фактами.

Амелія завагалася, але можливість потрапити до того складу була занадто цінною.

— Добре, тату. Можливо, це допоможе закрити цю сторінку.

— Тоді сьогодні. Заберу тебе о третій.

***

Того ж дня о третій годині Амелія з батьком під'їхали до старого цегляного складу на околиці. Порожня парковка, жодної вказівки будівля виглядала трохи моторошно. Ідеальне місце для документів, які краще тримати подалі.

Томас відімкнув двері старим ключем, ввів код на сигналізації — вона запам'ятала цифри миттєво. Всередині літав пил, стелажі тягнулися рядами у напівтемряві.

— Карлсон організував тут склад для зберігання років п'ять тому, — пояснював батько, ведучи її між стелажами. — Казав, що так зручніше — без тяганини з бюрократією.