19. Бій і жар

Двадцять хвилин дороги здавалися нескінченною вічністю, де кожна секунда розтягувалася, наповнюючись передчуттям чогось неминучого. Майк вів машину швидко, але обережно, лавіруючи між рідкісними автомобілями на вечірніх вулицях. Промислова зона зустріла їх порожнечею — покинуті склади, іржаві контейнери, вибиті вікна будівель, що колись гуділи від роботи, а тепер стояли мертвими свідками минулої слави міста.

— Дві хвилини до точки, — тихо сказав Майк, зменшуючи швидкість. — Друга машина тримається за нами на відстані тридцяти метрів.

Рафаель кивнув, не відводячи погляду від вікна, де в сутінках вже проступали обриси старого суднобудівного заводу — величезної споруди з цегли та металу, що чорніла на фоні догоряючого заходу сонця. Труби тягнулися в небо скелетами індустріального минулого, розбиті вікна зяяли порожніми очницями.

— Світло згасити за сто метрів до під'їзду, — наказав він. — Підходимо тихо. Майк, ти та Лука перевіряєте східний вхід. Ніко — західний. Решта — зі мною через головні ворота.

— Там засідка. — спокійно констатував Майк.

Рафаель повернувся до нього, і в його очах було щось жорстоке, первісне — погляд хижака, що йде на полювання.

— То вони пошкодують, що зв'язалися з родиною Моретті, — відповідь була простою, але в голосі чути залізну впевненість.

Машина зупинилася за старим контейнером, прихована від будівлі заводу. Двигун заглух, і раптова тиша здалася оглушливою після постійного гулу мотора. Друге авто зупинилася за ними секундою пізніше.

Рафаель відкрив двері обережно, не роблячи зайвого шуму. Команда зібралася між машинами — тіні в темряві, беззвучні та смертельно ефективні. 

— Слухайте уважно, — Рафаель говорив тихо, але кожне слово долітало чітко. — Заходимо швидко, рухаємося безшумно. Зв'язок тільки по необхідності — одне слово, короткі фрази. Якщо бачите О'Райлі — не відкриваєте вогонь без моєї команди. 

Вони рушили до заводу єдиною темною масою, розділяючись біля входу на три групи. Рафаель повів двох охоронців через головні ворота — величезні металеві двері, що висіли на одній петлі, жалібно рипнули, коли їх відчинили.

Всередині стояв запах цвілі, іржі та чогось хімічного, що залишилося від колишнього виробництва. Підлога встелена битим склом, що хрустіло під ногами, попри всі намагання йти тихо. Високі стелі губилися в темряві, де колись висіли потужні лампи, а тепер звисали обірвані дроти.

— Третій поверх, східне крило, — прошепотів Рафаель, світячи ліхтариком на план будівлі, що тримав у руці. — Сходи мають бути праворуч.

Вони просувалися обережно, кожен крок зважений, кожен звук контрольований. Сходи з'явилися з темряви — металеві, іржаві, деякі східці відсутні зовсім. Рафаель перевірив міцність першої, потім кивнув команді.

— Обережно. По одному.

Вони піднімалися повільно, кожна східця жалібно скрипіла під вагою. Другий поверх був такою ж руїною, як і перший — порожні приміщення, птахи, що взлітали з гнізд, налякані вторгненням.

На третьому поверсі атмосфера змінилася. Повітря стало важчим. Десь попереду мерехтіло слабке світло — не природне, а штучне. Хтось був тут. Рафаель підняв руку — сигнал зупинитися. Нахилився до навушника:

— Майк, ти на позиції?

— Східний вхід чистий. Ніяких слідів охорони.

— Тоні?

— Західний теж. Занадто тихо, сер. Не подобається мені це.

— Мені теж, — пошепки сказав Рафаель, стискаючи пістолет міцніше. — Тримайте позиції. Ми йдемо далі.

Вони просунулися до повороту коридору, де світло ставало яскравішим. Рафаель зазирнув за кут обережно, потім різко відсмикнувся назад, обличчя закам'яніло.

У кінці коридору, у великому відкритому приміщенні, що колись було цехом, горіли кілька прожекторів, створюючи яскраву пляму світла посеред темряви. У центрі цієї плями, прив'язаний до металевого стільця, сидів чоловік.

Патрік О'Райлі. Обличчя колишнього поліцейського було побите так сильно, що важко було розгледіти риси. Око заплило, губа розсічена, кров застигла на підборідді. Сорочка розірвана, на грудях виднілися сліди від ударів — синці, подряпини. 

Але він був живий. Голова повільно хиталася з боку в бік, губи ворушилися — бурмотів щось нерозбірливе.

— Це пастка, — тихо говорив один з охоронців. — Занадто очевидна приманка.

— Знаю, — Рафаель не відривав погляду від О'Райлі. — Але ми не можемо просто залишити його тут.

Раптом освітлення в цеху стало яскравішим — включилися додаткові прожектори, засліпивши всіх на мить. А потім, з динаміків, що висіли під стелею, пролунав голос — знайомий та пронизливий:

— Добрий вечір, містере Моретті. Сподіваюся, дорога була приємною?

Девід Карлсон. Навіть крізь спотворення динаміків його голос був впізнаваним, а він, власне, і ховатись особливо не збирався.

— Де ти, виродку? — гаркнув він у порожнечу.

Крізь динаміки пролунав сміх.

— Достатньо далеко, щоб ти не зміг мене дістати. Але достатньо близько, щоб спостерігати це шоу. — Пауза. — Бачу, ти привів компанію. Шість твоїх людей. 

— Він нас бачить, — прошепотів Рафаель в навушник. — Камери. Шукайте камери, вимкніть їх.

— Не турбуйтеся, містере Моретті, — голос Карлсона знову пролунав. — Камери недоступні. Принаймні для вас. А щодо нашого спільного друга О'Райлі...

Один з прожекторів повернувся, освітивши іншу частину цеху. І там, у тіні біля стіни, стояла постать у чорному — людина в балаклаві, з пістолетом, напрямленим прямо на О'Райлі.

— ...він має ще п'ять хвилин життя. Якщо, звичайно, ти не виконаєш мою умову.

— Яку умову? — Рафаель вийшов з-за кута, тримаючи пістолет напоготові, але не цілячись ні в кого. 

— Просту, насправді, — Карлсон говорив неквапливо, насолоджуючись моментом. — Ти віддаєш мені Амелію Вуд. Вона їде зі мною як... гарантія, що ти більше не лізеш у справи, які тебе не стосуються.

— Ні, — відповідь Рафаеля була миттєвою, непохитною.