18. Рятувальна операція

Рафаель підійшов ближче, присів навпочіпки перед нею, щоб дивитися в очі на одному рівні.

— Ви дасте мені адресу, яку вам надіслали. І телефон, з якого прийшло повідомлення. — Голос був м'яким, але непохитним. — Потім поїдете з одним з моїх людей у безпечне місце, де вас ніхто не знайде. А ми витягнемо вашого чоловіка звідти, живим, обіцяю.

—  Як ви це зробите? Там напевно охорона, зброя...

— У мене теж є люди. І зброя. Також, досвід таких операцій, — усмішка торкнулася його губ, але не досягла очей. — Довіртеся мені, місіс О'Райлі. Ваш чоловік зробив правильний вибір, зізнавшись про фальсифікацію. Зараз моя черга зробити правильний вибір — витягти його з того пекла.

Кетрін дивилася на нього довго, вивчала обличчя, шукала ознаки брехні або маніпуляції. Потім перевела погляд на Амелію, на Майка, знову на Рафаеля. Щелепа стислася, в очах спалахнуло щось рішуче.

— Ні, — сказала вона несподівано твердо. — Ні, я не сидітиму в безпечному місці, поки ви ризикуєте життями. Патрік мій чоловік. Якщо йдете його рятувати — я йду з вами.

— Місіс О'Райлі, це занадто небезпечно... — почав Рафаель, але вона перебила, підводячись з крісла на тремтячих, але непохитних ногах.

— Небезпечно? — в голосі прозвучала гіркота. — Ви думаєте, я не розумію, що таке небезпека? Останні два місяці я спостерігала, як мій чоловік повільно згасає на моїх очах. Кожен шурхіт за вікном змушував його хапатися за пістолет. Кожна машина, що паркувалася біля нашого будинку...

Вона зробила крок до Рафаеля, і в очах палав вогонь жінки, що більше не має чого втрачати.

— Він не спав ночами. Казав, що за ним стежать. Чорний седан з'являється то тут, то там, ніби випадково. В супермаркеті бачив того самого чоловіка тричі за тиждень — різні дні, різний час, але завжди той самий чоловік, що робив вигляд, ніби розглядає товар, а насправді спостерігав.

Кетрін обняла себе руками, наче намагаючись стримати тремтіння. — Я маю його врятувати!

Тиша повисла в кімнаті — важка, напружена, наповнена невисловленим. Амелія перша порушила її:

— Вона права, — сказала вона тихо, дивлячись на Рафаеля. — Місіс О'Райлі має право бути там. Як і я.

Рафаель різко обернувся до неї, очі розширилися.

— Ні. Амеліє, ні. Ти залишаєшся тут, де безпечно...

— Не смій зараз намагатися замкнути мене в золотій клітці, як робив мій батько все життя. Ти сам казав — я зробила вибір. Обрала боротися поруч з тобою. То не позбавляй мене права бути там, де вирішується доля людей, що ризикнули всім заради правди.

Вона підійшла до нього, поклала долоню на його груди.

— Я не дитина, яку треба захищати. Я твоя партнерка. І якщо ти йдеш туди — я йду поруч. Інакше всі твої слова про рівність, про довіру, про те, що ми команда — просто порожні обіцянки.

Майк спостерігав за ними мовчки, потім кашлянув, привертаючи увагу.

— Якщо можна вставити моє слово, — сказав він обережно, — місіс О'Райлі може бути корисною. Вона знає чоловіка краще за всіх.

Він перевів погляд на Амелію.

— А панна Вуд... вибачте, але вона дочка федерального прокурора. Якщо щось піде не так і треба буде торгуватися, вона найкраща карта обміну, яку ми можемо мати.

Рафаель стиснув кулаки, щелепа заграла під шкірою — внутрішня боротьба між бажанням захистити і розумінням, що вони праві.

— Я не можу допустити, — сказав він нарешті, дивлячись на Амелію з таким болем, що їй захотілося обійняти його. — Навіть думку, що ти будеш там, під прицілом.

— Знаю, — відповіла вона тихо. — Але це моє рішення. Як твоє — викрасти мене тоді на балу. Тепер ми разом несемо наслідки наших рішень.

Він заплющив очі, глибоко вдихнув, потім кивнув — коротко, різко, наче здаючись під тягарем неминучого.

— Ні. — погляд Рафаеля дам зрозуміти їм всім, що заперечення вже не прийматимуться. Хай це прозвучить грубо, але там ви лише заважатимете.

Амелія вже набрала повітря в груди аби все ж заперечити, однак місіс О'Райлі раптом поклала руку їй на плече… Це а ще те, що рафаеля вона таким ніколи не бачила, змусило її змовкнути і мовчки кивнути.

***

— Босе, машини готові. Команда на місцях. Виїжджаємо?

Вони вийшли в прохолодне передвечірнє повітря. Два чорні позашляховики чекали з працюючими двигунами, люди Рафаеля стояли біля них — шестеро чоловіків у темному одязі, озброєні, зосереджені, готові до всього. Професіонали, яким не треба було пояснювати двічі.

— Зв'язок перевірено? — запитав Рафаель, вставляючи навушник.

— Так. Всі канали чисті.

— Маршрут?

— Через міст, потім промзоною. Уникаємо центральних вулиць, займе двадцять хвилин максимум.

Рафаель кивнув.

— Тоді поїхали. І хай Бог буде з нами, бо дияволові ми сьогодні влаштуємо пекло.

Двигун заревів, машини рушили з місця, набираючи швидкість по вузькій дорозі від маєтку. Амелія дивилась з вікна на вогні, що віддалявся з кожною секундою, на захід сонця, що фарбував небо в криваво червоні відтінки, і десь глибоко всередині відчула — що б не чекало їх попереду, після цієї ночі їхні життя змінять назавжди.