16. Розмова з подругою

Амелія відсторонилась від його обіймів, витерла сльози, які встигли накопичитися в кутиках очей, і глибоко вдихнула, збираючись з силами.

— Мені треба подзвонити Беллі, — сказала вона раптом, і голос був твердішим, ніж очікувалося. — Вона божеволіє, дає інтерв'ю, благає про моє повернення. Хочу, щоб хоч вона знала — зі мною все гаразд.

Рафаель дивився на неї довго, вивчаючи обличчя, шукаючи ознаки страху чи бажання втекти. Але знайшов лише рішучість і щось схоже на спокій, який приходить після прийняття важкого рішення.

— Ось телефон, — сказав він, дістаючи з кишені і простягаючи їй. — Спілкуйся з подругою, скільки потрібно, я довіряю тобі.

Вона взяла телефон, і їхні пальці торкнулися на мить — короткий дотик, але достатній, щоб іскра пробігла по руці, нагадуючи про те, що сталося вчора ввечері.

Амелія вийшла на терасу, де ранкове сонце вже пробивалося крізь туман, і океан шумів внизу своєю вічною піснею. Набрала знайомий номер, затримавши подих.

Два гудки. Три. Кожен здавався вічністю.

— Алло? — голос Белли був обережним, підозрілим, наче вона очікувала почути чергового репортера чи поліцейського.

— Белло, це я, — прошепотіла Амелія, і голос зламався на останньому слові.

Тиша повисла між ними — довга, важка, наповнена невисловленим. Потім вибух емоцій.

— Амелія?! Де ти?! Твій батько не спить ночами, Джонатан публічно скасував весілля, поліція перевернула півміста, ФБР підключилося! Що сталося, боже мій?! Ти ціла?

— Зі мною все добре, Белло. Я в безпеці. Він не зробив мені боляче. Навпаки...

— Де ти? З ким? — коротка пауза, потім голос став тихішим, розуміючим, майже ніжним. — Це Моретті, так? Той італієць з твого минулого?

Амелія завмерла, відчуваючи, як холод пробігає по спині змішаний з полегшенням.

— Як ти здогадалася?

— Амеліє, я твоя найкраща подруга вже десять років, — голос Белли став м'яким, майже материнським. — Ти думаєш, я не бачила? Як ти уникаєш будь-яких розмов про колишніх, як твоє обличчя кам'яніє при згадці про Бруклін чи про галереї мистецтва. Як ти ніколи так і не відкрила свою душу Джонатану  по-справжньому, хоча мала вийти за нього заміж. Я бачила, як ти дивилася на Моретті на балу — як ти застигла, коли він увійшов у залу. Як він дивився на тебе крізь маску — наче ти була єдиною зіркою на його небі, єдиною жінкою у всесвіті.

— Я намагалася забути його вісім років, викреслити з пам'яті, наче він ніколи не існував, наче ті три місяці були лише ілюзією, солодкою мрією, від якої треба прокидатися.

— Але не змогла, правда ж? І зараз? Що ти відчуваєш зараз, коли знову з ним, коли він поруч, коли можеш торкатися його і знати, що це реальність?

— Зараз я знову це відчуваю, ще яскравіше, ще глибше, і це лякає мене до глибини душі, тому що я знаю — якщо втрачу його цього разу, то вже ніколи не зможу зібрати уламки себе.

— А також? Що ще ти відчуваєш, окрім страху? Окрім паніки перед майбутнім?

Амелія затрималася, вдивляючись у океан, що розстилався до горизонту, і усміхнулася крізь сльози — щиро, по-справжньому, вперше за багато років.

— Вперше за довгі роки відчуваю себе по-справжньому живою, а не просто існуючою, не просто граючою роль у чужій п'єсі, — слова вирвалися самі, накопичені роками мовчання. — З ним я не маю бути ідеальною донькою чи слухняною нареченою, не маю усміхатися, коли всередині хочеться ридати і не маю підтримувати розмови про політику і благодійність, коли душа кричить про щось зовсім інше. З Джонатаном я завжди грала роль, яку від мене очікували — розумна дружина майбутнього політика, прикраса на його руці, красива лялька без власних думок. А з Рафаелем я просто Амелія — зі всіма недоліками, страхами, сумнівами, з усіма гострими кутами, які він не намагається згладити. І він кохає мене саме такою, недосконалою, живою, справжньою.

— Боже мій, мила моя, — Белла тихо засміялася, і в сміху чулася ніжність змішана з тривогою. — Ти так безнадійно закохана в нього, що це лякає навіть мене. Ти здаєшся щасливою. Вперше за вісім років ти звучиш по-справжньому щасливою.

— Я знаю про це, і саме тому я така перелякана, — зізналася Амелія, стискаючи телефон у руці. — Тому що якщо я втрачу його знову, якщо все це розвалиться, якщо батько знищить його, як знищив його брата…

— Ти впевнена в своєму виборі?

Амелія замислилася над цим питанням, шукаючи чесну відповідь десь глибоко всередині, де ховаються найстрашніші правди.

— Тому що краще відчувати все — і біль, і радість, і пристрасть, і страх, і ризикувати бути знищеною — ніж не відчувати абсолютно нічого до кінця свого життя, — сказала вона нарешті, і слова прозвучали як визволення. — З Джонатаном я б мала стабільність і безпеку, правильне коло знайомих, але також порожнечу, яка з'їдала б мене зсередини щодня, поки не залишилося б нічого, крім красивої оболонки без душі.

— То ти вже остаточно вирішила? Зробила свій вибір, навіть розуміючи всі наслідки?

— Так. Вчора ввечері я сказала йому, що обираю його. Назавжди.

Белла зітхнула на тому кінці, і в цьому зітханні було стільки розуміння, стільки любові до подруги, що Амелія відчула тепло, що розливається по грудях.