15.2

Рафаель стиснув телефон так міцно, що екран майже тріснув під пальцями. Лють кипіла, змішувалася зі страхом і безсиллям, створюючи вибухонебезпечну суміш.

Карлсон грав не за правилами, використовував найманців і погрожував не йому — Амелії. Єдиній людині, заради якої Рафаель готовий був відмовитися від усього, навіть від порятунку брата.

Він повернувся всередину, тихо пройшов до дивана, де спала Амелія, і опустився на коліна поруч, спостерігаючи за нею в тьмяному ранковому світлі. Обличчя спокійне, дихання рівне, губи злегка усміхнені у сні — можливо, їй снилося щось хороше, щось світле.

Він простягнув руку, обережно відсунув пасмо волосся з її щоки, торкаючись пальцями так ніжно, що вона навіть не здригнулася.

— Вибач, stella, — прошепотів він тихо, знаючи, що вона не чує. — Вибач, що знову доведеться вибирати. Вибач, що не можу захистити тебе і врятувати брата одночасно.

Його долоня затрималася на її щоці, і він заплющив очі, дозволяючи собі одну коротку мить слабкості. Мить, коли він не Моретті, не спадкоємець клану, не стратег, що бореться за справедливість. Просто чоловік, який кохає жінку так сильно, що готовий зруйнувати весь світ, щоб вберегти її.

Але світ руйнувався навколо них з кожною секундою, і Рафаель знав — найстрашніше ще попереду.

***

Амелія прокинулася від теплого дотику на своїй щоці, від запаху кави, що долинав десь здалеку, від відчуття чийогось погляду на собі. Повільно розплющила очі, сфокусувавшись на Рафаелі, який сидів на підлозі біля дивана, спостерігаючи так пильно, що серце пропустило удар.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона сонно, простягаючи руку до його обличчя.

Він перехопив її долоню на півшляху, притиснув до своїх губ, поцілував кожен палець окремо — повільно, ніжно, майже відчайдушно, наче запам'ятовував кожен дюйм її шкіри.

— Buongiorno, stella mia, — голос був хриплим, напруженим, зовсім не таким легким, як мав би бути після ночі зізнань.

Вона підвелася на ліктях, вдивляючись у його обличчя, і щось у погляді налякало її — занадто багато напруги, занадто багато невисловленого.

— Що сталося? — запитала вона тихо, відчуваючи, як тривога повзе по спині холодними мурахами.

Він не відповів одразу, просто дивився на неї, ніби зважував, скільки правди може розповісти, не зруйнувавши той крихкий світ, який вони збудували вчора ввечері.

— Рафаель, — вона стиснула його долоню міцніше. — Не приховуй від мене. Що б не сталося, я хочу знати.

Він зітхнув важко, опустив погляд на їхні переплетені пальці, потім знову підняв очі на неї — і в них була така біль, що їй захотілося обійняти його і не відпускати ніколи.

— Майк щойно дзвонив, — почав він обережно, вибираючи слова. — О'Райлі зник. Його забрали вночі з квартири.

Кров відлила від обличчя, і Амелія відчула, як холод розливається по грудях, заморожуючи подих.

— Карлсон, — прошепотіла вона, і це не було питанням.

— Найімовірніше. Або хтось, хто теж не хоче, щоб О'Райлі зізнався у фальсифікації справи Марко, — Рафаель підвівся з підлоги, сів поруч з нею на диван, не відпускаючи її руки. — Stella, я посилив охорону маєтку, подвоїв людей на всіх постах. Тут безпечно. Нічого не станеться, я обіцяю.

Але щось у його голосі, якась ледь вловима нотка тривоги, підказувала, що він приховує щось більш, щось страшніше.

— Це все? — запитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Чи є щось, що ти не хочеш мені розповідати?

Його щелепа стиснулася так сильно, що м'язи заграли під шкірою. Він відвернувся, дивлячись на вікно, де ранкове сонце малювало золоті смуги на підлозі.

— Рафаель, — вона торкнулася його підборіддя, змусила дивитися на себе. — Вчора ти сказав, що довіряєш мені, я зробила вибір, тому розкажи правду.

Він заплющив очі, і коли відкрив їх знову, в погляді була така відкрита вразливість, що вона ледь дихала.

— Карлсон надіслав мені повідомлення. З погрозами і фото О'Райлі, з пістолетом біля скроні, — голос зірвався на останніх словах, і він змушений був зробити паузу, щоб відновити контроль. — Він каже, що наступна — ти. Якщо я не відпущу тебе протягом сорока восьми годин, він... він прийде по тебе.

Тиша повисла між ними — важка, задушлива, наповнена невисловленим жахом. Амелія дивилася на нього, намагаючись осмислити почуте, але думки відмовлялися складатися в логічну картину.

— Тоді відпусти мене, — сказала вона нарешті, і голос був дивно спокійним, зовсім не таким, як мало б бути. — Зараз, поки не стало пізно.

— Ні, — відповідь була миттєвою, категоричною, майже люто. Він схопив її обличчя долонями, змусивши дивитися прямо в очі. — Ні, Амеліє. Я не віддам тебе йому. Не віддам тебе системі, яка знищила життя мого брата. Ніколи.

— Але якщо Карлсон...

— Карлсон блефує, — перебив він, хоча вони обоє розуміли, що це не зовсім правда. — Він намагається налякати. Хоче, щоб я здався, відпустив тебе і забув про Марко. Але я не здамся.

Амелія дивилася на нього, і щось у грудях болісно стиснулося від усвідомлення — він вибирає її над братом, над усім, заради чого боровся останні два роки.