12. Планування

Кабінет Рафаеля був великим, функціональним, з масивним столом, заваленим папками і з відкритим ноутбуком посеред цього хаосу. Вони розкладали матеріали справи систематично, шукаючи слабкі місця.

Амелія схилилася над списком свідків, її палець зупинився на імені, обведеному червоним.

— О'Райлі, основний свідок, — вона вголос, дивлячись на Рафаеля. — Як ми знайдемо його?

— У мене є люди, які знайдуть кого завгодно, — відповів він, набираючи щось на ноутбуці.

Двері відчинилися без стуку, Амелія здригнулась, не очікуючи нікого тут.

В кімнату увійшов одягнений просто — джинси, чорна футболка — чоловік з рудим волоссям і неймовірно зеленими  очима.

— Значить, це та легендарна дівчина, через яку ти не спав вісім років? — сказав він з акцентом, широко усміхаючись Амелії.

Рафаель кинув на нього вбивчий погляд, але чоловік тільки усміхнувся ширше.

— Майк О'Коннор, моя права рука і людина, яка не вміє фільтрувати сказане і почуте, — представив Рафаель з іронією. — Майк, це Амелія Вуд. Будь ласка, поводься пристойно хоч годину.

— Приємно познайомитися з жінкою, що зробила Рафаеля Моретті людяним, — Майк простягнув руку.

Амелія потиснула її, відчуваючи дружнє рукостискання. Цей чоловік їй одразу сподобався своєю щирістю, та й загалом, його присутність якось миттєво і непомітно розбавила напругу у кімнаті.

— Приємно познайомитися, хоча обставини могли б бути кращими.

— Навзаєм, — Амелія усміхнулась йому.

Вони сіли за стіл. Рафаель розкрив карту Нью-Йорка, позначаючи місця маркерами.

— Амеліє, Майк в курсі всього, — пояснив і продовжив. — Завдання один: знайти О'Райлі і змусити зізнатися, — говорив він. — Майк, ти займешся пошуком.

— До післязавтра знатиму, де він п'є каву і яку саме, — відповів Майк, занотовуючи в планшет.

— Завдання два: перевірити архіви прокуратури, знайти оригінали до підчищення, — Рафаель подивився на Амелію. — Stella, тут твоя допомога найцінніша.

— У батька є робочий ноутбук з потрібною нам інформацією вдома, — сказала Амелія задумливо. — Якщо дістануся його, можливо, знайду оригінали документів.

— Це дуже ризиковано, — Рафаель нахмурився, і в його голосі прозвучала справжня турбота, що зігріла її зсередини. — Після викрадення він напевно посилив охорону.

— Це найбезпечніший варіант, який може бути, але він все ще не легкий...

Наступні години вони працювали разом, вибудовуючи стратегію. Амелія бачила Рафаеля з нового боку. Не як представника кримінального клану, а розумного стратега, вдумливого лідера, що думає про кожен крок. Він був вражаюче розумний, передбачливий, і вона розуміла, чому люди йшли за ним. Це була не сліпа відданість зі страху, а повага до людини, яка завжди думає про своїх.

Їхні руки торкалися випадково, коли тягнулися за документами одночасно. Щоразу між ними проскакувала іскра. Обоє відчували, але намагалися не показувати.

Але найважче було, коли погляди зустрічалися через стіл. Весь світ розмивався, залишаючи лише їх двох у цій кімнаті. Напруга між ними була такою відчутною, що навіть Майк помічав і замовкав.

— У мене є контакти в архівах поліції, — сказала Амелія, занотовуючи. — Перевірю оригінальні протоколи.

— А я зв'яжуся з джерелом у банку, де О'Райлі відкрив рахунок, — додав Рафаель. — Можливо, відстежимо фінансовий слід.

Майк спостерігав за ними з усмішкою. Вони працювали в ідеальній синхронії, передбачаючи думки одне одного, доповнюючи речення.

Через три години в них був детальний план. Майк підвівся, розминаючи м'язи.

— Непогано, — сказав він, збираючи папери. — Починаю завтра.

Він рушив до дверей, але зупинився на порозі, обернувшись з лукавою усмішкою.

— Ви двоє як Бонні і Клайд, — сказав він, очі блищали. — Тільки ще більше наелектризовані. Серйозно, повітря можна різати ножем.

Рафаель кинув у нього ручку, що пролетіла повз і вдарилась у косяк. Майк розсміявся і зник, залишивши їх удвох.

Кабінет раптом здався меншим. Повітря згустилося і Амелія відчула, як обличчя спалахнуло. Майк озвучив те, що вона намагалася ігнорувати. “Наелектризовані” — так відверто і так правдиво.

Вона підвела погляд. І побачила, що Рафаель дивиться на неї. Його очі були майже чорними.

Його погляд був відкритим, беззахисним, без масок. У ньому читалося все — бажання, яке він ледве стримував, ніжність, що дивувала його самого. Конфлікт між тим, чого хотіло тіло, і тим, що вважав правильним розум.

Амелія відчувала, як пульс прискорюється, як тепло розливається по тілу. Їй хотілося обійти стіл, торкнутися його обличчя, відчути його губи. Хотілося так сильно, що довелося вчепитися в край столу, щоб утримати себе.

Вони усміхнулися одночасно, несміливо, але щиро.

У цих усмішках не було фальші. Тільки чисте визнання того, що відбувається між ними, що вони більше не можуть ігнорувати. Щось змінилося за ці години. Природа їхніх стосунків, суть того, ким вони були одне для одного стала іншою.

Рафаель першим відвів погляд. Це далося йому з величезним зусиллям. Повернувся до документів, але руки тремтіли, коли перегортав папери. Він знав — ще одна хвилина, і він не втримається. Підійде, обійме, поцілує так, як хотів поцілувати ще на тому клятому балу.

Але він дав собі обіцянку — не торкатися, поки вона не зробить вибір, вільний від тиску. Він хотів, щоб це було її виважене рішення. Беззастережне, повне і таке, про яке вона потім не пожалкує.

Обоє розуміли — це питання часу. Коли нитка контролю нарешті обірветься —  нічого не зупинить їх.