10.1 Дзвінок

Наступний день настав занадто швидко, і сніданок проходив у напруженій тиші, яка була майже відчутною, наче густий туман між ними. Обоє пам'ятали кожну деталь тієї ночі на терасі, кожен погляд, кожен дотик, поцілунок, що ледь не перейшов межу, після якої не було б шляху назад. Але жоден з них не говорив про це вголос, наче бояться, що слова зроблять це занадто реальним, занадто важливим.

Рафаель повільно поклав свій мобільний телефон на стіл між ними, і цей простий жест здавався таким важким, наче він поклав туди зброю.

— Настав час зробити той дзвінок, stella, — сказав він, і його голос був твердим, але вона чула напругу в ньому.

Амелія подивилася на телефон, потім підвела погляд на нього, намагаючись зрозуміти, чи готова вона до цієї розмови.

— Ти абсолютно певен, що це правильно зараз? — запитала вона тихо.

— Марко сидить за гратами день за днем, година за годиною, — його голос став твердішим. — Кожна година його життя, проведена у в'язниці за злочин, якого він не скоював, має величезне значення. Ми не можемо більше зволікати.

Вона взяла телефон у руки, які тремтіли так сильно, що вона ледь могла втримати його. Набрала номер батька, особистий мобільний, а не робочий, той, який знали лише найближчі. Чекала, слухаючи гудки, і кожен з них відлічував секунди до моменту, який може змінити все.

Два гудки. Три. Її серце калатало так голосно, що здавалося, Рафаель може почути його навіть на відстані.

— Алло?! — в голосі батька Амелія вперше почула розгубленість. — Амеліє?! Це справді ти?! Боже мій, скажи, що це ти!

Сльози підступили до її очей несподівано і швидко, що вона не встигла їх зупинити, почувши знайомий голос батька, який звучав так, ніби він не спав кілька ночей поспіль.

— Так, тату, це я, я жива і все гаразд, — голос був твердішим, ніж вона насправді відчувала себе всередині.

— Дякувати Богу! Де ти зараз?! Що він зробив з тобою?! Я підняв абсолютно всі свої ресурси на твій пошук, залучив ФБР, поліцію, всі спецслужби, кожного, кого міг! — він говорив швидко, слова сипалися одне за одним.

— Я в безпеці, тату, він не зашкодив мені, — намагалася заспокоїти його, хоча знала, що це марно.

— В безпеці?! Як ти можеш говорити про безпеку?! Амеліє, тебе викрали з передвесільної вечірки! — голос підвищився до крику. — Моретті — небезпечний злочинець з мафіозної родини! Я...

Рафаель обережно простягнув руку, і Амелія, зрозумівши його намір, віддала йому телефон. Їхні пальці торкнулися на мить під час передачі, і цей простий дотик надав їй сил.

Він підніс телефон до вуха, і його голос став холодним, позбавленим будь-яких емоцій, голосом бізнесмена, який веде переговори.

— Добрий день, прокуроре Вуд, настав час поговорити про справедливість і про те, як ви її розумієте, — сказав він спокійно.

Тиша на іншому кінці лінії тривала кілька секунд, а потім вибухнула люттю:

— МОРЕТТІ! — лють у голосі Томаса була відчутною навіть через динамік телефону. — Я знайду тебе, де б ти не ховався! Я особисто подбаю про те, щоб ти сидів у в'язниці до кінця своїх днів! Ти посмів торкнутися моєї дочки, моєї єдиної дитини!

— Марко Моретті, справа номер 2847, — Рафаель не підвищив голосу, навпаки, говорив ще спокійніше. — Вбивство, якого він ніколи не скоював, але за яке відбуває покарання вже два роки. Перевірте особисто свідчення поліцейського О'Райлі, прокуроре, і ви побачите цікаві речі.

Настала мить тиші, і Амелія бачила, як Рафаель напружився, чекаючи на реакцію.

— Що? Про що ти взагалі говориш? — в голосі Томаса з'явилася нотка невпевненості.

— Свідчення поліцейського О'Райлі під присягою в суді, — Рафаель говорив повільно, наголошуючи на кожному слові. — Він категорично стверджував, що власними очима бачив Марко на місці злочину о 23:30 тієї ночі. Але у Марко є залізне алібі, прокуроре, він перебував на архітектурній конференції у Бостоні в той самий час. Сотні свідків бачили його там, є фотографії, квитки, рахунки з готелю.

— Марко Моретті винен, це доведено судом за всіма правилами! — Томас намагався звучати впевнено. — Експертиза підтвердила його провину, є докази!

— Експертиза відбитків пальців, підписана експертом на ім'я Роберт Міллс, — Рафаель зробив паузу. — Тим самим Робертом Міллсом, який офіційно вийшов на пенсію за рік до того, як справа Марко навіть почалася. Перевірте особисто протоколи допитів, прокуроре. Час затримання, дати на документах, підписи на експертизах. Перевірте все особисто.

Ще одна пауза, цього разу довша і важча. Рафаель відчув, що щось зачепило Томаса, що той почав думати, а не просто відкидати його слова. Томас не відповідав одразу, і це вже було маленькою перемогою.

Нарешті Томас заговорив, і його голос був холодним, але вже значно менш впевненим, ніж на початку розмови:

— Я довіряв своїм людям, професіоналам своєї справи, — сказав він повільно. — Девід Карлсон особисто вів цю справу від початку до кінця. Я фізично не можу перевіряти кожну кому, кожен підпис у роботі моїх підлеглих, у мене немає на це часу, але йому я довіряю, як собі!

Це було непряме визнання того, що він міг помилитися, і Рафаель почув це чітко, навіть через спробу Томаса виправдатися.