8.1 Мотиви

В ту ніч Амелія знову не могла спати, лежала в ліжку і дивилась в стелю. Голова крутилася від усього, що вона дізналася протягом дня: документи, фальсифікації, вчинок батька, що підписав несправедливий вирок, не перевіривши докази. Все це крутилося в голові безперервним вихором, не даючи спокою.

Вона встала, одягла теплий светр поверх тонкої футболки і вийшла на терасу, сподіваючись, що свіже повітря і шум океану допоможуть заспокоїти думки. Хвилі розбивалися об скелі внизу з такою силою, що, здавалось, вібрує підлога. Зірки на небі горіли яскравіше, ніж вона бачила коли-небудь у Нью-Йорку, бо тут не було міського світла, яке заважало відчути їхнє сяйво.

Рафаель уже був на терасі, і чомусь вона не здивувалася, побачивши його так пізно. Він стояв біля перил, тримаючи в руці келих віскі, і дивився на хвилі, що накочувалися одна за одною. Почув її кроки по дерев'яній підлозі тераси, але не обернувся, даючи їй час вирішити, чи хоче вона підійти.

— Теж не можеш спати після всього, що дізналася сьогодні? — голос був тихим, майже інтимним у нічній тиші.

— Ні, не можу, думки не дають спокою, — відповіла вона так само тихо.

Амелія підійшла і стала поруч з ним біля перил, залишаючи невелику, але відчутну відстань між ними, ще не впевнена, наскільки близько може підійти. Довга мовчанка повисла між ними, і тільки океан і вітер порушували тишу своєю вічною піснею.

— Розкажи мені про Марко, — сказала вона нарешті, порушивши тишу. — Не про справу і документи, а про людину. Яким він був до всього цього жаху, що руйнує його життя?

Рафаель зробив повільний ковток віскі, смакуючи терпкий смак, потім заговорив, і його голос став набагато м'якшим, ніж вона чула від нього раніше.

— Марко завжди був світлою душею в нашій родині, таким собі променем сонця, який пробивався крізь хмари, — почав він, і на його губах з'явилася сумна посмішка спогаду. — Коли мені було десять років, а йому тільки п'ять, він вже малював будинки на кожному шматку паперу, який потрапляв йому в руки. Не просто дитячі квадрати з трикутниками на даху, а справжні — з колонами, великими вікнами, красивими балконами.

Амелія слухала мовчки, уявляючи маленького хлопчика з великими мріями.

— Наш батько хотів, щоб обидва його сини пішли в родинний бізнес, продовжили те, що він будував роками, — продовжив Рафаель. — Але Марко мріяв зовсім про інше життя. Він хотів створювати простір для життя людей, а не руйнувати чужі мрії і життя заради грошей і влади.

— І ти підтримував його мрії, навіть знаючи, що батько буде проти? — запитала вона.

— Завжди підтримував без жодних вагань, — він нарешті подивився на неї, і в його очах вона побачила безмежну любов до брата. — Я старший син, на мені лежить тягар родини, обов'язок продовжувати справу батька, коли він відійде від справ. Але Марко... він заслуговував на свободу вибору, на власне життя, яке він сам обрав. Він вступив до престижного архітектурного університету країни і був найкращим студентом у своєму потоці, — у голосі Рафаеля з'явилася нотка гордості. — Закохався в дівчину на ім'я Софія, вона теж вивчала архітектуру, вони були ідеальною парою. Планували одружитися відразу після випуску, мріяли відкрити власну фірму і будувати доступне житло для людей.

Рафаель стиснув келих у руці так міцно, що кісточки побіліли, і Амелія побачила, як біль розливається по його обличчю.

— А потім один жахливий вечір змінив абсолютно все за кілька годин, — голос зірвався вперше. — Його заарештували прямо в університеті, на очах у друзів і викладачів. Звинуватили у вбивстві людини, яку він навіть ніколи не бачив і посадили за грати, наче він був небезпечним злочинцем. Софія не витримала тиску суспільства і не повірила у його невинність, пішла від нього через місяць після вироку. Всі його мрії розбиті вщент, його майбутнє знищене, а життя було зруйноване за один день.

— Йому зараз тільки двадцять чотири роки, все життя попереду, — прошепотіла Амелія, відчуваючи, як сльози підступають до очей.