5.1 Розмова про минуле

Весь день Амелія блукала маєтком, досліджуючи його численні кімнати, намагаючись не думати про те, що відбувається за його стінами. Рафаель кудись пішов після сніданку, не сказавши куди, а рудий водій, чиє ім'я вона так і не дізналася, сидів біля головного входу, виконуючи роль тихого, але дуже ефективного охоронця.

Вона відчинила чергові двері в кінці довгого коридору і завмерла на порозі. Бібліотека розкинулася перед нею у всій своїй красі, стіни були повністю заставлені книжковими полицями від підлоги до високої стелі, велике вікно виходило на океан, а біля каміну стояло зручне крісло для читання.

Амелія підійшла до найближчої полиці і провела пальцем по корінцях книг, читаючи назви. Її серце калатало все швидше з кожною секундою, бо вона впізнавала ці книги, кожну з них.

Вона зупинилася біля однієї особливої книги і витягла її з полиці, тремтячими руками. «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса, її улюблена книга з юності, саме те видання з ілюстраціями, яке вона шукала цілий рік і не могла знайти ніде.

Відкрила книгу на першій сторінці і побачила напис, зроблений знайомим почерком:

«Для stella. Щоб ти завжди пам'ятала, що магія існує навіть у найтемніших часах. — Р.»

Його почерк, яким він вісім років тому залишав їй записки на дзеркалі в ванній, коли він йшов раніше за неї. Подих перехопило так різко, що вона ледь не впустила книгу.

— Знайшла мій скарб? — пролунав голос за спиною, і вона обернулася, притискаючи книгу до грудей.

Рафаель стояв у дверях бібліотеки, спираючись плечем на двері, і дивився на неї з якоюсь ніжною сумом у очах.

— Ти беріг її всі ці роки, — прошепотіла вона, не вірячи власним очам.

— Я зберіг набагато більше, ніж просто книги, stella, — він увійшов до бібліотеки і закрив двері за собою, залишивши їх наодинці в цьому світі паперу і чорнила.

— Всі ці книги на полицях... — вона озирнулася навколо, раптом побачивши все по-новому. — Це всі ті, які я любила, які я читала тобі вголос тими ночами.

— Так, кожна книга тут має історію, кожна нагадує мені про якийсь момент, проведений з тобою, — відповідь була простою і чесною.

— Навіщо? Навіщо ти зберігав все це, якщо я зникла з твого життя? — вона не розуміла, і цей біль у його очах розривав їй серце.

— Бо я не міг відпустити тебе, stella, навіть коли ти пішла, навіть коли намагався змусити себе забути, — він зробив крок ближче, і повітря між ними стало густішим.

Тиша повисла в бібліотеці, наповнена всім тим, що вони не говорили вголос протягом восьми років. Амелія обережно поклала книгу назад на полицю, намагаючись зібрати думки.

— Чому ти втекла тієї ночі, Амеліє? — запитав Рафаель, і його голос був тихим, але в ньому звучав такий біль, що їй захотілося заплакати. — Чому ти залишила мене без пояснень, без шансу все виправити?

Вона не відповіла, просто стояла, дивлячись на книжкову полицю, бо не могла змусити себе подивитися йому в очі.

Він зробив крок ближче, скорочуючи відстань між ними до небезпечного мінімуму.

— Амеліє, будь ласка, скажи мені чому, я заслуговую хоча б на пояснення після всіх цих років, — його голос став ще тихішим, майже благальним.

— Ти знаєш чому, не змушуй мене казати це вголос, — прошепотіла вона, все ще не дивлячись на нього.

— Ні, я не знаю, я знаю тільки те, що ти зникла, не давши мені жодного шансу пояснити — він був уже зовсім близько. — Залишила коротку записку всього з чотирма словами: «Вибач. Я не можу.» Що я мав робити? Я божеволів без тебе! 

Ще один крок, і вона відступила, поки її спина не торкнулася книжкової шафи, не залишивши їй можливості відступати ще...