3.2

Години минали в якомусь сюрреалістичному тумані, вона не знала, скільки часу було, бо годинник на стіні зупинився. Амелія лежала на ліжку, дивлячись у високу стелю, на якій грали відблиски місячного світла з океану. Сльози давно висохли на щоках, залишивши тільки порожнечу всередині, яка була навіть гіршою за біль.

Раптом, щось промайнуло в її погляді, це було швидко, але рішуче, думка не приймати долю як вона є, а вперше за життя, зробити все що можливо для власного порятунку. Кожна клітина тіла кричала: тікай, поки він не повернувся, ти не знаєш що з тобою зроблять!

Амелія обережно вийшла в вітальню, прислухаючись до звуків будинку. Тиша. Рафаель давно пішов і рудий водій — теж. Треба діяти негайно.

Вона швидко пройшла коридором, заглядаючи в кімнати. Кухня — порожня, кабінет — замкнений, а далі ще одна спальня і ванна кімната з величезним вікном, що виходило на бічну стіну будинку.

Вікно! Це може бути шанс.

Серце калатало так голосно, що здавалося, хтось може його почути. Вона обережно відчинила вікно — воно піддалося без зусиль. 

Зовні йшов дощ — легкий, теплий. Вона виглянула назовні. Три метри до землі, по ліанах, що оплітали стіну, але можна спробувати спуститися.

Амелія зняла туфлі на підборах, залишила їх на підвіконні й полізла. Ліани були мокрими, руки ковзали, сукня рвалася об колючки. Але вона не зупинялася. Свобода, ще трохи і свобода!

Її нога ступила на землю, мокра трава під босими ногами допомогла зменшити запал. Дощ на обличчі привів думки до тями. Вона побігла до воріт, що виднілися вдалині.

Але не встигла добігти й двадцяти метрів, і…