3.1 Золота клітка

Маєток всередині вражав своєю розкішшю так сильно, що на мить Амелія забула, що вона тут в'язень, а не гість. Високі стелі губилися десь у напівтемряві, величезні панорамні вікна відкривали вид на океан, чорний і нескінченний під нічним небом. Але найбільше її вразило те, що висіло на стінах.

Амелія зупинилася посеред вітальні, не в змозі зрушити з місця. Картини Ротко, три величезні полотна, червоне, помаранчеве і фіолетове, висіли на білих стінах. Кольорові поля ніби пульсували у напівтемряві, живі і водночас статичні, наповнюючи простір емоціями, які не потребували слів.

Подих перехопило так різко, що вона ледь не задихнулася.

— Ти пам'ятаєш їх, — сказав Рафаель за її спиною, і це не було питанням, це була констатація факту, який він знав напевно.

Вона пам'ятала. Звісно, вона пам'ятала кожну деталь того дня, хоча намагалася викреслити його зі своєї пам'яті. Галерея Челсі, вісім років тому, коли вони були іншими людьми, і світ здавався простішим, а кохання вічним. Вони стояли перед картинами Ротко годинами, забувши про час, про інших відвідувачів, про весь світ за межами тієї галереї.

Він розповідав їй, як ці кольори змушують відчувати емоції без слів, як вони проникають прямо в душу, оминаючи раціональне мислення. Вона сміялася, казала, що це просто фарба на полотні, що люди надають мистецтву надто багато значення.

«Ні, stella mia, це не просто фарба. Це душа художника, виплеснута на полотно. Ти просто маєш дивитися довше, дозволити собі відчути, а не аналізувати.»

Вони дивилися на картини, поки галерея не зачинилася, а охоронець не підійшов до них втретє і вже не так ввічливо попросив їх вийти. Вони сміялися, виходячи на вулицю, а потім він поцілував її під ліхтарем, і Амелія відчула, що закохана так сильно, що це боляче.

— Навіщо вони тут, у твоєму будинку? — голос був ледь чутним, бо горло стислося від емоцій, які вона не хотіла відчувати.

— Бо я теж пам'ятаю той день, Амеліє, як і кожну хвилину, проведену з тобою, навіть ті, які ти хотіла б забути, — відповів він тихо, і в його голосі було стільки болю, що їй захотілося обернутися і обійняти його.

Але вона не обернулася, продовжувала дивитися на картини, бо боялася, що якщо подивиться йому в очі, всі стіни, які вона будувала вісім років, остаточно зруйнуються.

— Ходімо, я покажу тобі твою кімнату, — Рафаель першим порушив тишу, що повисла між ними.

Вона пішла за ним широкими сходами на другий поверх, їхні кроки глухо відлунювали в тиші маєтку. Довгий коридор з дерев'яною підлогою, що блищала у світлі настінних бра. Двері в самому кінці коридору, найдальші від сходів.

Він відчинив двері і посторонився, пропускаючи її вперед.

Кімната була приголомшливою, з величезним ліжком, застеленим білосніжною постіллю, з м'якими килимами, що заглушали кроки, з панорамним вікном, що виходило прямо на океан. Все було зроблено зі смаком, просторо і водночас затишно, наче цю кімнату готували спеціально для неї.

— Це не в'язниця, stella, не хочу, щоб ти так думала, — сказав Рафаель, спостерігаючи за її реакцією. — Просто... тимчасове гостювання, поки твій батько не зробить правильний вибір.

Щось у ній зламалося від цих слів, вся напруга, весь страх, вся лють, що накопичувалася протягом останньої години, вибухнула назовні.

— ГОСТЮВАННЯ?! — вона різко розвернулася до нього, і її голос зірвався на крик. — Ти викрав мене з передвесільної вечірки, на очах у двохсот гостей, привіз сюди силою, замкнув у цій кімнаті, і називаєш це гостюванням?!

— Амеліє, заспокойся і послухай... — він зробив крок до неї, простягаючи руку, але вона відступила.

— НІ! — тепер вона кричала на повну силу, і їй було все одно, чи почує хтось. — Ти не маєш права так зі мною вчиняти! Я не річ, яку можна просто взяти і забрати! Відпусти мене! ЗАРАЗ ЖЕ!

Він не зрушив з місця, просто дивився на неї, і на його обличчі не було ні злості, ні роздратування, тільки якась втома і холодна рішучість.

— Я відпущу тебе, — сказав він тихо, але твердо. — Коли твій батько зробить правильний вибір, коли він визнає свою помилку і виправить те, що зробив з Марко.

— Який саме вибір?! Що він має зробити?! — вона все ще кричала, бо крик був єдиним способом випустити біль назовні.

— Визнати публічно, що справа Марко була сфальсифікована, — Рафаель говорив спокійно, наче читав список покупок. — Розслідувати справу заново, знайти справжніх винних, тих, хто підробив докази і купив свідків. Очистити ім'я мого брата і випустити його на волю.

— А якщо він не зробить цього? Якщо він вирішить, що твої вимоги абсурдні? — запитала вона, і її голос нарешті повернувся до нормального рівня.

— Тоді ти залишся тут зі мною, поки він не передумає, — відповідь була простою і безкомпромісною.

Тиша повисла між ними, важка і задушлива, наповнена всім тим, що вони не говорили вголос.

— Або що? — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучав справжній страх. — Ти вб'єш мене, якщо батько не підкориться твоїм вимогам?

Рафаель зробив крок ближче, і його очі потемніли, в них з'явилося щось м'яке, майже ніжне.

— Ні, stella mia, — він простягнув руку і торкнувся її щоки так обережно, наче боявся, що вона розсиплеться. — Я не зроблю тобі боляче, навіть після всього, що сталося між нами, і після того, як ти розбила мені серце вісім років тому. Ти для мене священна, завжди була і завжди будеш.

Він різко розвернувся, наче боявся, що якщо залишиться хоч на секунду довше, не зможе втриматися. Пішов до дверей швидкими кроками, вийшов в коридор. Двері зачинилися за ним з тихим клацанням, залишивши її саму.

Амелія стояла посеред розкішної кімнати, своєї золотої клітки з панорамним видом на океан, помітила чергову картину Ротко, яка колись приносила радісні спогади — тепер навіювала тугою та м'яке ліжко, яке здавалося, чекало саме на неї. Ноги підкосилися, вона впала на край ліжка. А потім сльози, які вона стримувала всю цю нескінченну ніч, нарешті прорвалися назовні, і вона заплакала, схлипуючи в подушку, щоб ніхто не почув.