2.1 Дорога у невідоме

Темрява поглинула все навколо, і тільки його руки, сильні і давно знайомі, тримали так міцно, що вирватися було неможливо. Він посадив її на заднє сидіння позашляховика з тонованими вікнами, сів поруч так близько, що вона відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину обшитої перлами сукні. Двері зачинилися з глухим стуком, замок клацнув, відрізаючи останню надію на втечу.

— Пристебнись, босе, нам треба зникнути, поки вони не зрозуміли, що сталося, — голос рудого чоловіка за кермом був спокійним, наче викрадення нареченої з власної передвесільної вечірки було для нього звичайною справою.

Мотор заревів, і машина ринулась вперед, різко виїжджаючи з парковки готелю The Lumière Grand. Тільки тепер, коли вони вже мчали крізь нічні вулиці, Рафаель нарешті забрав руку з її талії, даючи їй можливість дихати повними грудьми.

Амелія не думала, не зважувала наслідки, просто діяла на інстинкті, охоплена сліпим бажанням показати свою лють і не показати страх. Вона вдарила його долонею по обличчі з усієї сили, вкладаючи в цей удар весь відчай і біль восьми років розлуки. Венеціанська маска злетіла набік, відкриваючи обличчя, яке переслідувало її у снах.

Він спіймав її зап'ястя перед другим ударом, пальці обвились навколо її руки міцно, але не настільки, щоб зробити боляче.

— Це не допоможе, stella, ми вже занадто далеко від готелю, — голос його був спокійним, але вона надто добре знала його, щоб розуміти, що саме ховається за цим спокоєм.

Світло ліхтарів, повз які вони пронеслися, нарешті дало можливість побачити його обличчя чітко. Ті риси, які вона намагалася забути вісім років — різка лінія щелепи, що завжди напружувалася, коли він стримував емоції, губи, які колись цілували кожен дюйм її шкіри, сірі очі, в яких зараз палало щось темне і небезпечне — остаточно розблокували її спогади.

— Ти... — голос зірвався, і вона не могла змусити себе дихати нормально. — Це дійсно ти, а не галюцинація чи божевілля!

Подив змішувався з шоком, реальність того, що відбувалося, здавалася якоюсь сюрреалістичною грою розуму. Людина, яку вона любила вісім років тому, і від якої вона втекла, зараз сиділа поруч у позашляховику, який мчав крізь нічний Нью-Йорк.

— Я думала, що ми більше ніколи не побачимося, я була впевнена, що ти забув мене, а час знищив все, що між нами було! — слова сипалися одне за одним, хаотично, відчайдушно.

Він мовчав, просто дивився на неї тими сірими очима, в яких вона колись читала кохання, а зараз бачила холодну рішучість.

— Що ти хочеш від мене?! — вона смикнулася до дверей, схопилась за ручку, але заблоковані двері, звісно ж, залишилися замкненими. — Що тобі треба?! Навіщо ти викрав мене на власній передвесільній вечірці?!

Відповіді не було. 

Машина кружляла темними вулицями, робила різкі повороти в провулки, де вуличні ліхтарі ледве освітлювали дорогу. Рудий водій керував впевнено, наче знав кожен закуток цього міста.

Рафаель нарешті заговорив, і його голос став холодним, позбавленим тієї ніжності, яку вона пам'ятала з минулого.

— Твій батько забрав у мене брата, Амеліє, знищив життя єдиної людини, яка нічого не зробила, крім того, що народилася з прізвищем Моретті. Тепер я забираю найдорожче у нього, і він відчує хоча б частину того болю, який відчуваю я кожен день, коли бачу Марко за гратами.

Слова вдарили, як ляпас, і вона не могла повірити в те, що почула. Це не міг бути той самий Рафаель, який колись читав їй вірші Неруди під зоряним небом Риму, який сміявся її жартам і обіцяв кохати назавжди. Скільки моторошного холоду звучало в них, що їй стало по-справжньому страшно.