Розділ 53 — «Обіцянка навічно»

Ранок був незвично тихим. У повітрі — аромат білих півоній, рожевих троянд і трепетного очікування.

Катя стояла перед дзеркалом. Її сукня — ніжно-молочна, із напівпрозорими рукавами, вишитими дрібними перлинами. Живіт вже округлий, але це лише робило її ще прекраснішою — наречена, яка несе любов не лише в серці, а й під ним.

Настя підійшла ззаду, поправила фату.

— "Ти готова?"

— "Тепер — так." — усміхнулась Катя.

На дворі, під білими арками з квітів, стояв Микита. У темно-синьому костюмі, нервовий і щасливий. Коли Катя з’явилась, він забув дихати.

— "Ти — моя мрія, Катю." — прошепотів, коли вона підійшла до нього.
— "А ти — моя доля."

Церемонія була простою, але щирою

— "Я обіцяю кохати тебе, навіть коли будемо сваритися, коли не знатимемо, що робити, коли будемо старими або… безсонними через дітей." — промовив Микита.

Катя розсміялась крізь сльози.
— "А я обіцяю не ховати твої шкарпетки… або хоча б ховати їх з любов’ю. І пам’ятати, що ти — найкраще, що сталося в моєму житті."

Коли звучали оплески, діти родини вже бігали з пелюстками. А в той момент, коли молодята поцілувались — десь поруч пролунав тоненький голос Дем’яна:

— "Мамо, тату, можна вже торт?"

Під вечір, коли гості розходилися, Катя та Микита залишились удвох. Танцювали повільно під світлом гірлянд.

— "Ти щаслива, дружино?"

— "Навічно."

А живіт трішки штовхнув Катю зсередини — мовби майбутні близнюки теж сказали:
— "І ми — щасливі!"