Розділ 42 — Вечеря, яка лікує

Катя сиділа на кухні, закутавшись у старий светр Микити, той самий, який вона крадькома ховала в шафі ще з першого вечора. Тепер він дозволяв собі усміхатись — не стримано, не обережно, а щиро.

На плиті кипів бульйон. У духовці запікався хрусткий хліб з сиром. У повітрі — запах лаванди і запечених овочів.

— Я думав, ти захочеш тиші, — сказав Микита, помішуючи ложкою.
— Я хочу саме це, — прошепотіла вона. — Тебе, запах їжі, світло лампи… Мені не потрібно нічого гучного.

— Я думав, ти захочеш тиші, — сказав Микита, помішуючи ложкою.
— Я хочу саме це, — прошепотіла вона. — Тебе, запах їжі, світло лампи… Мені не потрібно нічого гучного.

Він підійшов і поставив перед нею чашку гарячого супу. Потім сів навпроти, притиснув її руку до губ.
— Ти сьогодні була сильною.

— Я була... дитиною, яка чекала, що хтось пояснить, чому її покинули. Але, знаєш, що дивно? — вона підняла на нього очі. — Відповіді вже не так важливі. Важливо, хто поруч.

Він мовчки всміхнувся, ніжно торкаючись її щоки.

— У тебе знову гаряча шия, коли хвилюєшся, — пожартував.
— У тебе знову розпатлане волосся, коли ти готуєш.

— Слухай, я старався! — засміявся він.

Катя встала й підійшла ближче.
— Я хочу залишитися тут. Не на ніч. На життя.
— Ти вже тут, — він підняв її обережно на руки. — І нікуди не відпущу.

Поки духовка дзеленчала, а котик Микити (той, що її завжди ігнорував) нарешті потерся об її ногу — Катя зрозуміла:
це і є її дім.
Не адреса.
А людина.