Розділ 39 — "Той, хто зник, але пам’ятав"

Наступного ранку, коли будинок ще спав, Катя вийшла на ґанок із чашкою кави. Повітря було свіже, злегка туманне. Вона помітила листа, що лежав у поштовій скриньці.

Без зворотної адреси.
Лише — “Катерині”
Рідним, знайомим почерком…
Таким, якого вона не бачила з 9 років.

Вона тремтячими пальцями розгорнула конверт.

“Доню…”

Я не мав права зникати. Не мав права залишати тебе. Але я мав причину — і вона ніколи не виправдає мого зникнення.

Мене переслідували люди, які могли нашкодити не лише мені, а й вам. Я не міг їх привести до тебе і мами. Я сподівався, що, пішовши, зможу захистити вас…

Я щороку писав листи, але не мав сміливості надіслати. Цей — перший, що дійшов. Бо я нарешті дізнався, що ти… щаслива.

Я бачив тебе з тим чоловіком — твоїм Микитою. І зрозумів, що вже не потрібен як герой.
Але я все одно хочу сказати:

Я люблю тебе. Я завжди любив. Пробач.

З повагою — тато.

Катя сиділа довго. Не рухалась.
Очі застигли на одному місці.
Аж поки з дому не вийшов Микита й тихо сів поруч. Він не питав. Просто був.

Вона притулилася до нього й прошепотіла:

— Я думала, його більше немає. А він... весь цей час думав про мене.

Микита обійняв її міцніше:

— Тепер ти не одна. І більше — ніколи не будеш.

Катя притискала лист до грудей, ніби той був частиною її серця, що раптом знову стало цілим. У голові роїлося тисяча питань, але водночас — дивний спокій.

— Я… хочу його знайти, — сказала вона раптово.
— Ти впевнена? — м’яко запитав Микита.
— Ні, але серце каже, що маю. Я не хочу жити з тінню. Якщо він ще десь є… я повинна знати.

Микита мовчки кивнув. Потім, трохи подумавши, додав:

— Я допоможу. І я поїду з тобою, якщо наважишся.

Катя подивилась на нього, мов уперше:

— Ти завжди поруч…

— Ти моє "завжди", — відповів він. — І я не дозволю, щоб ти проходила цей шлях одна.

Увечері, коли всі зібралися на родинну вечерю, Катя поклала листа на стіл перед Настею, Артемом, Іриною.

— Це… від нього. Від мого тата.

Ірина тремтячими руками взяла папірець. Очі наповнились сльозами.

— Він… писав? Увесь цей час?..

Настя, яка мовчала, встала й підійшла до Каті. Обняла її, притиснула до себе.

— Тепер ми точно знаємо: у тебе було два тата. Один зник, інший — знайшов. Микита.

— І якщо хочеш шукати того, хто пішов — ми всі з тобою, — додав Артем.

А в кімнаті бабусі Катя згодом знайшла ще один лист, старіший, пожовтілий.

“Катеринко, якщо ти це читаєш — знай: я вірила, що ти зустрінеш не просто любов, а когось, хто стане твоїм світлом у найтемніші часи. Не дозволяй минулому зруйнувати теперішнє. Але якщо треба — йди й дізнайся свою правду.”

— Бабуся 

 Катя з Микитою вирішують розпочати пошук.
Настя передає їй записку з контактами старого слідчого.
А Ірина приносить коробку зі старими фотографіями — там, у кутку, є слід… із минулого.