Розділ 37 — “Бабуся знає серце”

Катя стояла біля старих дерев’яних дверей, притискаючи до себе скромний букетик польових квітів. Рука Микити легенько торкнулася її спини — підтримка.

— Не хвилюйся. Вона тебе вже полюбила. Просто ще не знає про це.

— А якщо я… не така? — шепоче Катя.
— Така. Повір мені. Вона любить правду. А ти — вся справжня.

Двері відчинились самі. На порозі стояла бабуся Валентина — поважна жінка в легкому светрі, з сивиною в косі, заплетеною в корону. Мудрий погляд і легка усмішка.

— То це ти — Катруся? Заходь, дитино. Я тебе чекала.
— Вибачте, я трохи… нервую.
— Та в кого ж ти така гарна вийшла, що мій Микита аж сяє зсередини? — буркнула бабуся й усміхнулась ще ширше.

Катя розгублено глянула на Микиту — той вже наливав чай у вишукані чашки з порцеляни, які бабуся діставала тільки “для особливих гостей”.

За столом:

— Я багато бачила. І багато знаю, Катю. Ти несеш біль, як той, хто не звик просити допомоги. Але в очах у тебе — боротьба. Справжня. Я пишаюся, що мій внук вибрав серце, а не лише зовнішність.

— Дякую... — Катя опустила погляд. — Я не завжди була сильною.

— Ти й не повинна. Але ти вистояла. І тепер — маєш бути щасливою. Це — наказ бабусі. — підморгнула Валентина.

Всі розсміялись.
А потім… бабуся дістала маленьку коробочку й простягла її Каті. Відкривши, Катя побачила тоненький браслет з гравіюванням:

“Ти — дівчина, яка вчиться літати. А ми — твої крила.”

Катя заплющила очі, стримуючи сльози. Вперше — хтось прийняв її такою, якою вона є. Безумовно. Як рідну.