Розділ 36 — “Тепло. Без захисту. Але в безпеці.”

У квартирі Микити було затишно.
Не ідеально, але по-домашньому: трохи кавових зерен у кутку, вовняний плед, який явно бачив багато вечорів, і… Катя. У м’якому светрі, якого б точно вистачило на двох.

— Хочеш малини чи лимону до чаю? — спитав Микита, ставлячи на столик дві чашки.

— Обидва, а потім ще трохи тебе, — тихо пробурмотіла Катя і знітилася.
— Жартую... може.

Микита всміхнувся.
— Я ж казав — ти мені подобаєшся така. Без фільтрів. Навіть коли твій чай перетворюється на міні-парад цитрусів.

Вони сіли разом. Вона — під ковдру. Він — поруч, наливаючи чай і… мовчки слухаючи.

Катя трохи тремтіла, не від холоду, а від того, як спокійно тут було.

— Я довго ховалася. Від себе, від людей, від кохання. А потім… ти. Теплий. Надійний. І не питав “що зі мною не так”, а просто зробив чай.

Він простягнув руку й торкнувся її пальців.
— І буду робити чай ще сто років. Якщо дозволиш.

Катя не відповіла словами — просто поклала голову йому на плече.
І так вони сиділи, поки чай холонув, а серця — ні.

Наступного ранку
Катя вийшла з кімнати, потягуючись у… сорочці Микити. Занадто великій, але чомусь — саме її це робило такою гарною. На кухні вона почула голоси. Декілька.

— …а я казала, в неї хороша енергетика! — це була Настя.
— Ага, і вона взяла мій улюблений плед! — це Влад.
— А я зробив млинці! — це вже був Юстин, з табурета.
— Катю, привіт! — гукнули п’ятеро братів у піжамах.

Катя застигла, сором’язливо прикриваючи ноги подолом сорочки.

Микита з’явився позаду, поцілував у щоку і прошепотів:
— Ласкаво просимо в сім’ю. Не хвилюйся — вони в тебе вже закохані. А я — давно.