Катя сиділа біля вікна його машини. Руки тремтіли, але вже не від страху — від того, що наважилась. На все. Сказати. Залишити. Довіритись.
— Мені треба переїхати, — її голос був рівним, хоч усередині все стиснулось. — Андрій знає, де я живу.
Микита мовчав. Не тому, що не знав, що сказати — він уже вирішив.
— Добре, — сказав нарешті. — Ти переїдеш.
— Куди? Я не хочу просити...
Він різко зупинив авто, звернув у невеличкий двір і поглянув на неї. Його очі більше не були холодними чи стриманими. Вони палали.
— До мене, Катю. В одну з кімнат. Поки хочеш. І не через жалість, а тому що я... не витримаю, якщо з тобою ще щось станеться. Я повинен знати, що ти в безпеці.
Катя розгублено подивилась на нього. Всі її стіни почали тріщати. Усе, що вона так старанно ховала. І тоді…
Він нахилився ближче. Повільно. Наче чекав дозволу. Її губи здригнулися. Її серце впало в грудну клітку. І вона кивнула. Ледь-ледь.
Поцілунок був…
Теплий. М'який. Несміливо-сміливий. Такий, що зупиняє час.
Його рука торкнулась її щоки. Її пальці ковзнули по його піджаку. На мить усе завмерло. Світ — став безпечним.
— Ну от і все, — прошепотів він, коли відірвався. — Тепер я твоя офіційна територія. І я тебе вже не відпущу.
Вона усміхнулась крізь сльози.
— І ще… можеш поїхати зі мною до Насті? Я хочу сама їй сказати, що… я більше не тікаю. А борюся.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
