Розділ 31 — “Не ревную, але хто цей тип?”

Катя щойно зробила ковток какао, коли до столика підійшов молодий офіціант — з ледь не голлівудською усмішкою та… тінню зловісного впізнавання в очах.

— Вибачте, — звернувся він до Каті, злегка нахиляючись, — я вас хіба не бачив у “Літньому проекті” два роки тому? Ви ж тоді виграли ту фотосесію… Ще й знялися в рекламі морозива!

Катя ніяково всміхнулася:
— Ем… так, було. Маленька пригода.

Микита, який досі спокійно різав лазанью, ЗАВМЕР.
— Реклама чого?

— Морозива. Вона там… ну… була в такому топіку з полуничками і…
Офіціант мрійливо закотив очі.

— Дякую, достатньо, — тихо, але дуже дуже грізно сказав Микита, поставивши ніж.
— Принесіть, будь ласка, ще серветки. І льоду. Багато льоду. 

Катя спалахнула:
— Не починай, я тоді була на другому курсі й просто виграла конкурс.

— Ага. І саме цей тип пам’ятає топік з полуничками через два роки? — бурчав Микита, вже починаючи прокручувати в голові, як забрати Катю й перевезти в якусь вежу без Wi-Fi.

Катя засміялася.
— Ревнування тобі пасує. Але не хвилюйся. Тоді в рекламі морозива я грала дівчину, яка чекає свого героя. І здається… я вже дочекалась. 

Микита розслабився, подивився на неї з усмішкою і, схопивши з тарілки полуницю, простягнув їй:
— На, героїне. Символічно.

Після вечері, після ревнощів, після полуниць — вони вийшли з ресторану. Ніч була тепла, і Катя сміялася, коли Микита намагався впевнено сказати, що “взагалі-то не ревнував”.
— Ну-ну, не ревнував… а ніж вже майже зламав, — підколола вона.

— Я просто не люблю морозиво. Особливо рекламне.

Вони сіли в авто. Микита відчинив їй двері, як справжній джентльмен, а потім неквапливо обійшов машину, сів за кермо.
Катя мовчала — але то була тиша, наповнена чимось теплим. Її пальці легенько торкались ременя безпеки, але вона не пристебнулася — ще не.

Микита повернувся до неї.
— Хочу тебе запитати…

— Угу?

— Можна я тебе… поцілую?

Катя здивувалася, але очі її м’яко засяяли. Вона кивнула.

Микита нахилився. Його погляд — упевнений. Її губи — тремтять.
І в ту мить...

Біп-біп! — Телефон Каті, десь у глибині сумки, завібрував настирливо.

— Ой, це може бути… мамо, це ж робота!

Вона швидко дістала телефон, поглянула — й застигла.

— Хто? — спитав Микита, зітхаючи.

— Ніхто… просто сповіщення з онлайн-магазину… Що в них знижки на нижню білизну. Саме зараз…

Вони переглянулися. І обоє розсміялися так щиро, що навіть небо, здавалося, трішки посміхнулося.

— Значить, не сьогодні? — підморгнув Микита, відступаючи назад.

— Тільки якщо завтра не буде нової знижки, — знову засміялася Катя, і нарешті пристебнула ремінь.