Розділ 30 — "Сукня або доля"

— Олена, в мене побачення. Справжнє. З Микитою. І я... я не знаю, що вдягнути! — Катя металася квартирою з напівпорожньою шафою, яка здавалася зрадником.

— Ти серйозно?! — Олена мало не вилила собі чай на коліна. — Та ти з ним уже обмінялась ванними фото, а сукню не можеш вибрати?

— Олено!!! — Катя кинула в неї подушку. — Це важливо! Він побачить мене вживу. Не з екрана. Не між справами. А от просто... мене.

— То й покажи йому себе таку, яка ти є. Не перебільшуй. Але... трішки магії не завадить.
Олена відкрила її шафу.
— Так… це ні, це занадто «я в офісі». Це? Забудь, ти ж не бабуся.

Катя сіла на край ліжка, тримаючи червону сукню, ту саму, що вони купили разом.
— А це?

Олена на мить замовкла.
— Оце — «все або нічого». Це — ризик. Ідеально. 😏

Катя вдихнула.
— Окей. Червона. Каблуки. Але не занадто. Макіяж — легкий. Аромат — той, який я обожнюю. Без надмірності. І… він все одно буде нервувати більше, правда ж?

Олена засміялася:
— Якщо він не зомліває від твого вигляду — значить, у нього просто немає серця.

Катя вийшла з під’їзду повільно, як у сповільненій сцені з кіно. Червона сукня ніжно обіймала її талію, легка хвиля волосся спадала на плечі, а тонкий аромат ванілі та троянди залишав за нею слід. На ній — упевненість і трошки паніки всередині.

Микита стояв біля машини в темно-синьому костюмі. Із коробкою квітів. Не букетом — цілою коробкою. Червоні троянди й білі ранункулюси. А ще… він просто дивився. Дивився, не кліпаючи.

— Ти... — сказав нарешті він, і затнувся.
— Я? — усміхнулася Катя.
— ...Ти як вирок. Я не зможу дихати сьогодні нормально. Але я не проти.

Вона засміялася.
— Добрий вечір, пане суддя. Я — ваша поразка. 😏

Він допоміг їй сісти в авто, притримуючи двері, і тихо прошепотів біля її вуха:
— Я думав, що в червоному ти виглядаєш небезпечно. Але насправді — ти виглядаєш, як майбутнє.

🚗 Поки їхали, Катя дивилася у вікно. Вогні міста мерехтіли, як зірки, а вона відчувала, як її серце поступово стишує свій шалений ритм. Микита був мовчазним, але не холодним — він просто не міг відірвати погляду від її рук, очей, усмішки.

— Куди ми їдемо? — нарешті спитала вона.
— Там, де буде тільки ти й я. І, можливо, гаряча какао. Або паста. Побачимо, хто перший здасться.

🌆 Ресторан був маленький, затишний, на даху одного з будинків.
Свічки. Живий джаз. І столик з видом на нічний Київ.

— Тут красиво, — прошепотіла Катя.
— Ні. Ти — красиво, — відповів Микита.

🌹Хочеш продовжимо — з моментом, коли між ними вже не просто флірт, а перше чесне зізнання?
Або щось комічне: офіціант впізнає Катю й починає натякати, а Микита ревнує? 😄

Ви сказали:

Або щось комічне: офіціант впізнає Катю й починає натякати, а Микита ревнує? 😄

Програма ChatGPT сказала:

О, обираємо комічне? 😄
Тоді поїхали!
Розділ 31 — “Не ревную, але хто цей тип?”

Катя щойно зробила ковток какао, коли до столика підійшов молодий офіціант — з ледь не голлівудською усмішкою та… тінню зловісного впізнавання в очах.

— Вибачте, — звернувся він до Каті, злегка нахиляючись, — я вас хіба не бачив у “Літньому проекті” два роки тому? Ви ж тоді виграли ту фотосесію… Ще й знялися в рекламі морозива!

Катя ніяково всміхнулася:
— Ем… так, було. Маленька пригода.

Микита, який досі спокійно різав лазанью, ЗАВМЕР.
— Реклама чого?

— Морозива. Вона там… ну… була в такому топіку з полуничками і…
Офіціант мрійливо закотив очі.

— Дякую, достатньо, — тихо, але дуже дуже грізно сказав Микита, поставивши ніж.
— Принесіть, будь ласка, ще серветки. І льоду. Багато льоду. 😐

Катя спалахнула:
— Не починай, я тоді була на другому курсі й просто виграла конкурс.

— Ага. І саме цей тип пам’ятає топік з полуничками через два роки? — бурчав Микита, вже починаючи прокручувати в голові, як забрати Катю й перевезти в якусь вежу без Wi-Fi.

Катя засміялася.
— Ревнування тобі пасує. Але не хвилюйся. Тоді в рекламі морозива я грала дівчину, яка чекає свого героя. І здається… я вже дочекалась. 💘

Микита розслабився, подивився на неї з усмішкою і, схопивши з тарілки полуницю, простягнув їй:
— На, героїне. Символічно.