Розділ 23. "Це було не твоєю провиною"

Катя довго стояла перед дзеркалом у ванній. Її руки тремтіли. Настя була єдиною, кому вона наважилась усе розповісти.

Та сьогодні... він знову нагадував про себе.

 У Каті на телефоні висвітився лист:

"Я бачив тебе в офісі. Знову хочеш грати в святу? Говоритимеш — я покажу всім, яка ти насправді."
— Андрій, — прошепотіла вона.

Катя глибоко вдихнула. Вона більше не хотіла тікати.

 Вона набрала номер.
— Микито… нам треба поговорити. Не як колеги. Як... люди.

Увечері. Микита чекав її біля старої кав’ярні. Побачив Катю — бліду, але з рішучим поглядом.

— Я тобі зараз скажу щось таке, що не скажу більше нікому, — сказала Катя тихо. — Те, що я пережила, було… пеклом. Йому зійшло з рук. Я була ще майже дитиною. І мені було страшно. Я думала, що винна. Але я не винна.

Микита не одразу заговорив. Просто взяв її долоню в свої руки — м’яко, обережно.

— Я не знаю, що ти пережила, Катю. Але я знаю: він не має права дихати поряд з тобою. І я тебе захищу. Навіть якщо це буде війна.

Катя сиділа навпроти Микити в напівпорожній кав’ярні. За вікном повільно падали краплі дощу, ніби світ сам відчував її біль.

Вона тримала чашку чаю в руках, але навіть не відчувала тепла.

— Микито... — її голос був ледь чутний. — Мені дуже важко це сказати.

Він не перебивав. Просто слухав.

— Це сталося... коли мені було двадцять. Я нікому не говорила. Тільки Насті.
Катя подивилась на нього прямо.
— Андрій мене зґвалтував.

В повітрі повисла тиша. Микита стискав кулаки під столом, але не давав емоціям вибухнути. Він боявся не стримати себе — але найбільше боявся зробити Каті ще боляче.

— Катю... — його голос був тихим і глибоким. — Це... це не твоя провина. Ти не повинна була це терпіти. Ніколи.

— Я тоді не знала, як реагувати, — прошепотіла вона. — Він був мій хлопець. Але після того я більше не довіряла чоловікам. Навіть собі.

Микита поклав долоню на її руку.
— Ти сильна, раз витримала це. І якщо ти мені дозволиш — я допоможу. Мені байдуже, хто він. Він не має права навіть бути поряд із тобою.

Очі Каті наповнились сльозами. Не від болю, а від полегшення.
— Дякую, що не сказав: «Треба було раніше». Дякую, що не питаєш, чому я мовчала.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці, — Микита сказав м’яко. — І щоб ти знала — тепер ти не сама.