Розділ 18: Ім’я в темряві

Катерина сиділа поруч із Микитою на старому дивані, притискаючись плечем до нього. Його присутність повертала їй контроль над собою. Вона довго мовчала, але знала — треба сказати.

— Вони знали все, Микито… І я думаю, знаю, хто стоїть за цим.

— Хто? — його голос був спокійним, але в очах палав вогонь.

— Лєра… — вона опустила очі. — Колишня дівчина твого зятя… Влада.

Микита зблід.
— Але… Вона ж виїхала за кордон ще рік тому.

— Ні. Вона повернулась. І я бачила її. Вона… затаїла злість. Не лише на Влада, а на всю вашу родину. Вона бачить мене як загрозу. І, здається, вона не сама.

— Вона наважилась… — Микита підвівся, його кулаки стиснулися. — Погрожувати тобі? Це кінець.

— Я не хотіла вам заважати. Але це стало особистим. Вона була… спокійна, коли погрожувала. Вона сказала, що зробить усе, аби ваша сім'я "відчула смак втрат".

— Тоді вона не знає, з ким зв'язалася, — тихо пролунав інший голос у дверях.

У порозі стояли Влад і Артем.

— Ми знайшли її. Вона повернулась два тижні тому. Але не просто так. Її хтось фінансує. Хтось сильніший… — сказав Влад.

— А ми знайдемо кожного, хто стоїть за цим. — додав Артем, подивившись на Катерину. — Ми тебе не залишимо, сестро.

Катерина ледь усміхнулася крізь сльози. Вперше вона відчула: тепер вона — частина чогось сильного. Частина родини, що не дозволить темряві перемогти.

Понеділковий ранок почався як звичайно — запізнілі ковтки кави, дзвінки по відділах, метушня в коридорах. Але коли Катерина переступила поріг офісу… час, здавалось, зупинився.

На ній було те саме червоне плаття, яке вони з Оленою купили під час легковажного вечора шопінгу. Воно підкреслювало талію, ніжно лягало на фігуру й натякало — вона не та, ким усі її вважали. Тонкі каблуки цокали по підлозі, залишаючи за собою аромат упевненості.

У залі для наради одразу стихло.
Колеги-чоловіки спіймали себе на тому, що не можуть відвести погляду.
Жінки — одні шепотіли з осудом, інші — з подивом.
А вона сіла, наче була господинею кімнати, а не просто стажеркою.

— Доброго ранку, — спокійно кивнула Катерина, витягуючи свій блокнот.

Навіть Микита, який зайшов слідом, на секунду завмер. Його погляд ковзнув по ній, і щось змінилося в його очах — не просто захист, не просто турбота. Вперше — щось більше.

— Радий вас бачити в безпеці, — сказав він тихо, сідаючи поруч.

Коли з’явився Влад, він усміхнувся на мить, майже невловимо.
— Здається, ви вже адаптувались до стилю нашого офісу, пані Катерино.

Артем лише хмикнув:
— Після такого входу ми можемо скасувати каву — всі вже прокинулися.

Катерина мовчки усміхнулася. Вона була тут. Жива. Сильна.
І цього разу — вона знала, хто вона.

Катерина сіла на своє місце й відкрила блокнот. У кімнаті досі панувала тиша, але Артем, як зазвичай, перший зосередив увагу на справі.

— Отже, пункт перший — новий маркетинговий підхід для запуску осінньої кампанії, — сказав він, кидаючи погляд на Владислава.

Влад кивнув і почав коротко викладати суть стратегії. Але Микита... він не слухав.

Його погляд крадькома ковзав по Катерині. Вона сиділа зосереджено, щось занотовувала, хоч іноді трохи ховала усмішку. Її впевненість і спокій змушували його серце битися швидше.

Але професійність брала своє. Влад підняв голос:

— Катерино, ви переглядали макети, які ми отримали в п’ятницю? Що скажете?

Катя впевнено підняла голову:

— Так, переглянула всі п’ять. Макет №3 виглядає сильніше за рахунок контрасту і шрифту. Він живий, але не перевантажений. Його краще протестувати на цільовій фокус-групі до кінця тижня.

Кілька колег здивовано підняли брови. Влад кивнув схвально:

— Добре. Я радий, що ви в темі. Ваш погляд доречний.

Навіть Артем, який до того був скептичний, відкинувся в кріслі і промовив:

— Ну що ж, дівчата з модного відділу отримали собі конкуренцію.

Далі обговорення тривало — бюджет кампанії, партнери, презентації. Але Катя не губилася. Вона була частиною команди. Вперше — не як тінь, а як рівна.

Коли нарада закінчилася, більшість учасників розходились, перешіптуючись. Микита підвівся повільно, дочекався, поки вона вийде з кімнати, і наздогнав:

— Ти сьогодні була блискучою, — сказав тихо.

Катя поглянула на нього і відповіла:

— Дякую. Я просто вирішила бути собою.

Він усміхнувся. Але в очах його жевріла тривога. Він пам’ятав про загрозу. І знав, що буде поруч. Завжди.

Катя тільки вийшла з офісної будівлі, ковтаючи свіже повітря. В руці — кавова чашка, в серці — мікс гордості й хвилювання. Телефон сам набрав знайоме ім’я.

— Алло, Олю! — усміхнулася Катя, почувши голос подруги.
— Ну що, Катюнь, розказуй усе! Як твій вихід у червоному? — засміялась Оля.

— Ти б бачила їхні обличчя, коли я зайшла! Особливо деяких жіночок — прямо рентгеном пробивали.
— Ахаха! А чоловіки?
— Один колега аж каву пролив. А Микита — мовчав, але погляд... Знаєш, той, коли навіть слів не треба.

— А на нараді?
— Я виступила з ідеєю по макетах — і уяви, Артем погодився. Влад похвалив. І я не розгубилась, Олю, я реально справилась!

— Ти не просто справилась, ти — зробила крок. Наступна зупинка: підвищення!
— Або розбите серце, — усміхнулась Катя, — моє власне, якщо далі так дивитимусь на нього.

— І ти мені кажеш, що не закохалась?
— Я просто… щось відчуваю. Але ще не час.
— А от побачимо! — загадково відповіла Оля.

Катя поверталась із переговорної, тримаючи планшет. Коридор був майже порожній. І раптом — Влад. Стояв біля великого вікна, із чашкою кави.

— Доброго дня, Катерино.
— Доброго, Владиславе Артемовичу. Ви ще не поїхали?
— Спостерігаю. За людьми. Сьогодні ти справилася добре. І навіть більше.

Катя знітилася:

— Я просто… намагаюся не підвести.
— Це більше, ніж "намагаєшся". Рідко хтось із новеньких так легко заходить в суть. Ти вмієш не боятись — це рідкість.