Розділ 17: Укриття страху і тіні правди

Темне приміщення. М'який старий диван. Плями світла крізь закриті віконниці.
Катерина сиділа на підлозі, обіймаючи коліна. Очі сухі, але втомлені. Її голос у телефоні кілька разів тремтів, поки вона дзвонила подрузі Олі.

— Не приїжджай… Це не жарти. Я не хочу, щоб хтось постраждав… — сказала вона і вимкнула.

Її перехопили вчора ввечері, коли поверталася з магазину. Вони знали її ім’я. Її адресу. Знали, де вона працює. І навіть… про Микиту.

— "Забудь його. Забудь роботу. Інакше хтось постраждає. А почнемо з тебе."

Катя чула, як у ній все опирається цим словам. Вона не з тих, хто здається. Але тепер — це не лише її безпека. Вона знала, що це тягнеться за кимось. І підозрювала — хто за цим стоїть…

Раптом тишу порушив стук у двері укриття.

— Катя? — знайомий голос.
— Це я… Микита.

Вона здригнулася.

— Я знайшов тебе, — він говорив м'яко, але впевнено. — Тепер ніхто не посміє тебе лякати.

Він увійшов і, не вагаючись, опустився поруч. Побачив її змучене обличчя, без косметики, з затемненими під очима колами — але для нього вона виглядала неймовірно сильною.

— Як ти…? — тільки і змогла прошепотіти.

— Я не міг інакше. Ти не прийшла. Телефон мовчить. Я не спав. І я з братами влаштував полювання. — Він узяв її руку. — Ти не сама.

Катерина подивилася в його очі, вперше за довгі години відчула, як серце більше не стискається від страху.

— Я думала, що втратила все…

— Ні. — Микита нахилився ближче. — Ти знайшла те, що захистить тебе назавжди.