Розділ 16: За кулісами родинного фронту

— Це вже занадто, — кинув Микита, заходячи до кабінету Влада. — Її перестріли біля дому. Двоє. Із погрозами.

У кімнаті вже був Артем, сидів у кріслі, зосереджено гортаючи документи. Влад відірвався від ноутбука, його погляд миттєво потемнів.

— Катерину? — уточнив він. — Ту саму дівчину, яку ти привів на роботу?

— Так. — Микита вмостився навпроти. — Вони знали її ім’я. Казали, щоб “відступила”. Що “забагато на себе бере”.

— Це вже не просто інтриги, — Артем підняв голову. — Це організовано. Хтось спостерігає. Хтось боїться, що вона дізнається щось важливе.

— Або що ти занадто близько підпустив її до серця, — додав Влад, не без тіні усмішки, але без жодної легкості. — І комусь це боляче бачити.

— Маєш припущення? — Микита перевів погляд на брата.

— Ну, — Артем підвівся, перехрестив руки. — Почнемо з того, хто міг бути в офісі, коли ти почав придивлятись до Катерини. Ті, хто мав доступ до її резюме, її маршрутів, до... твого графіку.

— І ті, хто знав, що Влад зберігає записи камер, — докинув Микита. — Думаєте, це хтось із наших?

— Не обов’язково, — зітхнув Влад. — Але варто перевірити. Я вже дав команду нашій ІТ-службі. І ще — переглянемо список усіх, хто залишав будівлю сьогодні між 18:00 і 19:00. І ще — піднімемо дані охорони на вулиці.

— Катя нічого не знає, — тихо сказав Микита. — Але вона... злякалась. І я не пробачу, якщо хтось посмів її чіпати.

— Вона тепер під захистом не тільки твоїм, — Влад твердо подивився братові в очі. — Вона — частина нашої родини. І ми не дамо її в образу.

Артем, серйозний і мовчазний, лише кивнув.

— Сім’ю не зраджують. А тих, хто зазіхає — ми вже вчили, як поводитися.

— Її немає, — сухо повідомила секретарка Микиті зранку, коли він увійшов у кабінет. — Катерина не з’явилася. І... дзвінків не було.

Микита застиг на місці. Всі думки — мов закручені листи в буревії.

“Можливо, просто хвора... А може… ні. Вона б попередила. Завжди попереджає.”

Його серце в грудях забилось швидше. Стиснув кулаки. Катя не з тих, хто просто зникає. Не після того, що сталося вчора.

— Скасувати всі зустрічі. — Микита швидко дістав телефон. — Я сам з’їжджу до неї.

— А Влад? Артем?

— Пізніше. Спочатку хочу переконатись, що вона… — він не договорив. Просто різко розвернувся і вийшов.

Біля під’їзду Каті

Микита стояв, не зводячи очей з дверей. Телефон мовчав. Двері — зачинені. У вікнах — темно.

“Невже вона просто закрилася?”
“А раптом… знову?”

Його пальці нервово перебирали екран телефону. Він натиснув на її контакт.

“Номер недоступний або поза зоною досяжності.”

— Катю... — прошепотів він. — Лише скажи, що ти в безпеці…

У цей момент до нього вийшла одна з сусідок.

— Ви до Катерини? — спитала вона. — Бачила, як вночі поверталась. Схвильована була... Із кимось по телефону говорила, плакала…

Микита стиснув щелепу. Зовсім не схоже на неї.

“Це я винен… Вона потрапила в це все через мене.”

— Дякую, пані. — Він натягнуто всміхнувся. — Якщо побачите її — скажіть, що Микита був. Дуже хвилюється.

Він ще кілька секунд постояв, а потім дістав телефон і набрав Влада:

— Вона не виходить на зв’язок. Вона не прийшла. І не відчиняє.
— Микито, — почувся спокійний, але серйозний голос брата, — Ми вже шукаємо. В нас є камери біля її будинку. Вона не одна. І ми знайдемо її. Обіцяю.