Розділ 15: Тінь небезпеки

Катя вийшла з кав’ярні, стискаючи в руках маленьку коробку з печивом для племінників і нову обкладинку для документів. Вже сутеніло, і місто загравало вогнями. Вона рушила вбік свого будинку, коли раптом...

— Катерино, так? — пролунав грубуватий голос із-за рогу.

Перед нею постали двоє незнайомців. У темному одязі, з капюшонами. Один тримав у руці телефон, інший — блокнот із фото.

— Не думай, що можеш отак просто заходити в їхнє життя. Забагато ти на себе береш. Відступи. Забудь про нього.

— Вибачте? — голос Каті здригнувся, але вона трималася. — Я не знаю, хто ви...

— Думаєш, ми жартуємо? — холодно прошипів один. — Вийдеш ще раз із офісу сама — пошкодуєш.

Вони зробили крок ближче, але...

Різкий звук гальмування, фари засліпили їх на секунду.

З машини майже вистрибнув Микита. Його обличчя — грізне, очі блищать люттю.

— Руки прибрали від неї. Негайно. — його голос був холодний, мов сталь.

Чоловіки розгубилися. Один зробив крок назад, другий — занервовано кашлянув.

— Я сказав — ЗАРАЗ! — Микита витяг телефон. — Наступного разу — не обійдеться без поліції.

— Це не твоє діло... — пробурмотів один, але обоє почали відступати.

— Катя — моє діло. І якщо ще раз побачу когось із вас біля неї... гадаєте, мій зять — Влад — суворий? Ви мене не знаєте.

Нападники швидко зникли в темряві.

Катя стояла, все ще тремтячи. Микита підійшов ближче, ніжно доторкнувся до її плеча.

— Ти в безпеці. Я тут. Завжди.

Вона мовчки кивнула, а в очах блищали сльози.

— Ходімо додому, Катю. Все буде добре… зі мною ти вже не сама.