Розділ 13. Двері відкриті — і серце також

Катя натисла дзвінок. На мить усередині стихло — а потім пролунали тупіт і радісний галас. Відчинив… Афанасій. Маленький, кучерявий, із чарівним виразом лиця, він здивовано глянув на неї.

— Ви фея? — прошепотів він.
— Можливо, — усміхнулася Катя і нахилилася. — А може — гостя з подарунками.
— Мама! Тітка-Фея прийшла!!!

Поки Катя ще не встигла нічого відповісти, до дверей підбігли інші: Дем’ян, Захар, Лев і Юстин — у всіх блищали очі й руки тягнулися до пакету. А позаду з’явилась Ізабелла — з короною на голові, у рожевій піжамі, й закричала:

— ВОНА МОЯ!!!

Катя розсміялась і подала коробку:

— Це для тебе, принцесо. Твоя власна фея.

Ізабелла обережно взяла коробку, а потім раптово обняла Катю за шию.

— Ти пахнеш як мама… тепло.

Катя ледь стримала сльози.

А тоді з'явився він.

Микита стояв трохи осторонь, спершись на дверну раму. Його погляд повільно ковзнув по ній згори донизу — й затримався. Він не бачив її в такій сукні. Скромна, затишна… і така справжня.

— Це… ти?.. — пробурмотів він, і вперше в житті забув, як дихати.

— А кого ти чекав? — усміхнулась Катя. — Настю? Вона в декреті, я ж новенька.

— Ні, — відповів Микита і підійшов ближче, допомагаючи з пакетом. — Просто… не думав, що ти ще й феям і принцесам до душі припадеш.

— А я універсальна, — підморгнула вона.

У цей момент усі хлопці почали водночас щось показувати: іграшки, машинки, запускати робота. Будинок вибухнув сміхом і галасом. І Катя, стоячи серед цього хаосу, відчула: вона тут — на своєму місці.

На кухні, злегка прикрившись дверима, стояли Настя та Влад. Вона — в затишному кардігані, з чашкою чаю, а він — у звичній домашній футболці, тримаючи одну з пустушок Ізабелли, яку знову треба буде шукати за годину.

— Бачиш? — прошепотіла Настя, ледь усміхаючись. — Вона впоралась краще, ніж ти на першому знайомстві з моїми братами.

— Я не намагався втертися в довіру через фей і машинки, — пробурмотів Влад, трохи заздрісно. — У мене був план.
— Який план? Бути холодним і нестерпним?

— Тоді це працювало… на тебе, — підморгнув він.
— Ага. Я тоді ще подумала: ну і козел.
— І все одно закохалась.

Настя засміялася. А тоді, знову поглянувши в бік вітальні, де Катя сиділа навпочіпки поруч із Ізабеллою, тримаючи коробку з феєю, тихо сказала:

— Вона не просто хороша. Вона — світло. Ідеальна для Микити. Але він цього ще не розуміє.

Влад відпив чаю, поставив чашку на стіл і глянув на неї.

— Розуміє. Просто боїться.

— А чого?

— Що якщо це справжнє… то вже не сховаєшся. І серце доведеться відкрити. А в Микити воно давно під замком.
— Ну нічого, — Настя посміхнулася. — Катя вміє знаходити ключі.

Балкон. Вечір. Ніжний вітер колише фіранки.
Катя вийшла на терасу, глибоко вдихаючи вечірнє повітря. Її щоки ще палахкотіли після знайомства. Здавалося, вона потрапила в якусь іншу реальність — світ, де все звучить голосніше, відчувається глибше і… важить більше.

— Не втекла, я бачу, — тихо промовив голос за спиною.
Вона обернулась — Олександр Володимирович стояв на порозі балкону, тримаючи в руках чашку чаю.

— Ні, я просто… свіже повітря. Гарно тут у вас, — відповіла вона, злегка ніяковіючи.
Він підійшов ближче, подав їй другу чашку.
— З ромашкою. Добре заспокоює після "родинного урагану".

Вони мовчки стояли кілька хвилин. Потім він заговорив:

— Я чоловік простий. Досвідчений. І я бачу, коли хтось приходить у наше життя не просто так.
— Ви думаєте, я…? — почала Катя, але він м’яко перебив:
— Думаю, що мої сини іноді сліпі. І тільки серце здатне побачити те, що очам не видно. І якщо вже ти опинилась в цьому домі — то так має бути. Але пам’ятай, дитино: в цій родині легко не буде. Ми гучні. Сильні. Захищаємо своє. Але й вимагаємо взаємності.

Катя ковтнула чаю.
— Я не знаю, до чого все йде… Але я не хочу тікати. Навіть якщо страшно.
— То ти вже своя, — усміхнувся він. — І бережи своє серце, але не закривай його. Навіть перед тими, хто здається неприступним.

Катя вперше відчула — її тут бачать. Не як стажерку. Не як дівчину "з офісу". А як людину, що має значення.

У вітальні, за напівпрозорою фіранкою…
Настя тримає чашку какао, притулившись до плеча Влада. Обоє — босоніж, у піжамах, але з очима стратегів. Вони спостерігали за сценою на балконі, ледь стримуючи посмішки.

— Бачив? Тато вже чаю дає, — шепоче Настя, — ще трохи, і розкаже історію, як Артем у 9 років приніс додому їжака замість квітів на мамин день.
— Ага, — Влад ковтає сміх, — і потім скаже: "Микита — серйозний, але не закритий. Просто в нього серце не в подарунковій упаковці. Там сейф."

Настя пирскає в долоню.
— Ну, сейф або валіза. Але ключик десь у Каті точно є. Вона його розблокує, побачиш.
— Вже розблоковує. Якщо він не втече на дах завтра зранку.
— Влад… — вдавано строго каже Настя, — якщо він втече, то тільки тому, що не зізнається собі, що вже закоханий. З першого погляду.

Влад дивиться на дружину, усміхається ніжно.
— Як і я колись. У одну шалену, сміливу, красиву стажерку, яка зламала мої плани. І зробила мене щасливим.

Настя блимає очима.
— Впіймав! А казав, що я просто хороша працівниця!
— Тепер — любов мого життя. І мама наших шалених п’ятьох.

І в цю мить з кімнати долинає дитячий голос:
— Мааам! Ізабелла ляльку в мій робот посадила і вона керує тепер кораблем!

Настя стогне.
— Кажу ж, що ця принцеса буде генералом…
— Але головна — ти. — Влад цілує її в скроню. — А Катя… вона може знайти свій дім. Можливо — саме тут.