Розділ 6: “Твоя мама?!”

Катерина стояла перед дверима квартири, стискаючи ремінець сумочки. В душі боролись хвилювання й цікавість — вона ж просто за блокнотом прийшла… правда?

Двері відчинилися.

— Привіт, — Микита був у футболці та спортивних штанах, з розтріпаним волоссям і кухлем чаю в руці. Він виглядав… занадто затишно, і це лякало.

— Я тільки на хвилинку, чесно. — Катерина нервово всміхнулася.

— Проходь. Я поклав твій блокнот на комод. Заходь, роззувайся.

Катерина несміливо ступила в коридор, роззувшись. Квартира пахла цитрусовим чаєм і чимось домашнім, теплим… як спогади.

І саме в цей момент…

— Микито, ти вже вечеряв? Я принесла твої улюблені вареники… — почувся голос жінки.
Катерина завмерла. І з’явилася ВОНА — Ірина, висока, з елегантно зібраним волоссям, у світлому пальті, з сумкою в одній руці і пакетом у другій.

— Ой! — вона здивовано подивилася на Катерину. — Добрий вечір… А ти хто?

Катерина хотіла провалитися крізь землю.

— Я… е-е… Стажерка. Я тільки… блокнот… забула… — заговорила вона швидше, ніж дихала.

Ірина підняла брову. Потім перевела погляд на сина:

— Микито?

— Це Катерина. Вона… просто прийшла забрати блокнот. — Голос Микити звучав спокійно, але трохи глухо.

Мама Ірина підійшла ближче, розглядаючи Катерину уважно.

— Катерина… Гарне ім’я. А з якого факультету ти? Юридичний? Економічний?

— Соціологія… — пробурмотіла дівчина, вся червона.

Ірина кивнула і… усміхнулась:

— О, у мене колись була подруга-соціолог. Мудрі дівчата. Зайди на чай. Хіба що ти не боїшся домашніх вареників?

Катерина розгублено подивилася на Микиту.

Він знизав плечима:

— Я ж казав — тут безпечно.

Вона зайшла. А десь у душі у неї вперше виникла думка…
Може, блокнот вона лишила в машині не випадково?