Розділ 5: “Погляд у ніч”

Пізній вечір. Київ. Літні вогні виблискували в калюжах після раптового дощу. Катерина, сидячи на пасажирському сидінні, крадькома поглядала на Микиту. Його профіль був чітким у світлі вуличних ліхтарів. Пальці впевнено лежали на кермі, але щелепа ледь напружена.

— Дякую, що підвезли, — тихо сказала вона, граючись ремінцем своєї сумки.

— Це ж Київ. Вночі тут не найприємніше самій повертатись. Та й ти не працюєш повний день — мушу контролювати, щоб ніхто не забрав тебе в іншу компанію, — кинув він з ледь помітною посмішкою.

Катерина здивовано підняла брови:

— Ви контролюєте і це?

— Стажерка має відчувати себе в безпеці. А не боятися, що хтось "замкне рота" комусь, як було з Артемом...

— Ви чули? — її очі округлились.

— Все. І повір — я не люблю, коли з дівчатами так говорять.

Машина зупинилася біля її під’їзду. Катерина не поспішала виходити. Щось тримало в тій тиші.

— Знаєте… — вона обернулась. — Я давно не відчувала, що хтось дійсно помічає мене. Не тільки мої оцінки чи резюме.

Микита подивився на неї вперше прямо, довго.

— Можливо, ти і є та, яку важко не помітити. Просто не всі знають, як на тебе дивитись.

Катерина збентежено всміхнулась і вийшла з машини.

Він ще довго сидів у салоні, не заводячи двигуна. В голові — її тиха усмішка. Її голос. Її погляд, який чомусь став занадто знайомим.

На кухні Микита налив собі чаю, сів біля вікна. Відкрив ноутбук, хотів допрацювати звіт… але не вийшло. Бо в голові — Катерина.

Він глянув на своє відображення у склі.

— Серйозно, Микито? Вона ж просто стажерка…

І саме в цей момент… пролунав дзвінок. Повідомлення.

"Вибачте, я залишила блокнот у машині… Якщо ви ще не вдома, можу забігти на хвилину?" — Катерина.

Микита відкинув плед, встав. Усміхнувся сам до себе.

— Схоже, доля не любить чекати.