Розділ 3. «День, коли Микита все почув»

Обід у офісі був зазвичай галасливим. Люди обирали свої «таємні» місця: хтось на кухні, хтось у маленькому лаунжі з кавомашиною, а дехто — просто стоячи біля вікна. Катерина ж скромно сіла з контейнером біля кавника, намагаючись не привертати увагу.

Але увага сама до неї тягнулася.

— Я тобі кажу, — прошепотіла Марина своїй колезі, — вона з тих, кого одразу директору в око впадає. Ну не просто ж так Артем Володимирович з нею весь день бігає, як із трояндою в горщику!

— І мені щось підозріло, — друга колега хмикнула. — Ще один зять у нас з’явиться?

— Хоч би не такий, як Влад. Бо Влад хоч і харизматичний, але забрав Настю в перший же місяць. Ми ж пам’ятаємо сцену з квітами…

— Шшш! — Артем різко зайшов, тримаючи чашку кави, і, не зупиняючись, кинув:
— Я б радив язики свої не розпускати, якщо не хочете друкувати резюме. Вголос. При всіх. З голосовим супроводом.

Марина проковтнула мову, а її подруга одразу занурилася у телефон.

Катерина опустила погляд — вона все чула.

А от Микита, який зайшов до лаунжу з іншого боку, почув теж. І це була зовсім інша реакція.

Він мовчки зробив ковток еспресо. Внутрішньо — кипів. Не від злості на дівчат, ні. А від власного бажання вийти і просто… стати поруч із нею. Захистити. А ще від того, що йому довелося почути це саме збоку, а не з її губ.

Він підійшов до Катерини, яка ледь доторкнулась до виделки.

— Зайнято? — тихо, трохи грубувато. Але очі — говорили інше.

Вона знітилась:
— Ні… будь ласка.

Він сів.

Кілька секунд мовчання. А потім, наче між іншим:

— Те, що вони там казали — неважливо. Але якщо хтось іще щось подібне ляпне — я сам влаштую для них публічну презентацію етикету.

Катерина посміхнулась краєчком губ.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. І знаєш, — він нахилився трохи ближче, — мене більше цікавить, чи ти після стажування не плануєш піти. Бо… тут є люди, яким стане дуже порожньо.

— Мені тут вже подобається, — чесно зізналася вона. — Незважаючи ні на що.

Микита вперше за день відчув, що дихає вільніше.

У лаунж ще не встигли вщухнути сліди нещодавньої напруги, як двері відчинилися — і на порозі з’явилася вона.

Настя.

У стильному костюмі кольору кави з молоком, з вільно зібраним волоссям і сяйливими очима. Її впізнали всі — навіть ті, хто прикидався дуже зайнятим булочками з маком.

— Привіт, — сказала вона так просто, ніби зайшла не у великий сімейний офіс, а в студентську кав’ярню.

Катерина підвела очі — й остовпіла. Впевнена жінка, яка одразу притягує увагу. Та, про яку ходили легенди ще з першої хвилини: "вона закохала Влада, всіх приборкала і навіть вийшла заміж, залишаючись собою".

— Ти Катерина? — лагідно перепитала Настя й усміхнулась. — Я тебе нікому не віддам.

Катерина здивовано кліпнула:

— Вибачте?..

Настя сіла поруч, взяла булочку (одну з тих, що всі соромилися торкнути) й спокійно пояснила:

— Я — Настя. Офіційно я в декреті, але неофіційно — я все ще твій бос. Тимчасово тебе курує мій брат Микита, а загалом — я просто прийшла глянути на нову стажерку. Бо... я колись теж була стажеркою.

Катерина почала посміхатись — нервово, але щиро.

— І що, вам було страшно тоді?

— Ще й як. Але я тоді закохалася в... людину, яка здавалася холодною та владною. Мій нинішній чоловік, Влад. Я довго не зізнавалась, ким я насправді є — донькою важливої родини, спадкоємицею, майбутньою керівницею офісу.

Вона з теплотою подивилася на Катерину:

— Але він мене полюбив не за це. А за те, що я не боялася сказати правду й залишатися собою.

Катерина ковтнула — ніби ці слова щось важливе всередині неї зачепили.

— Тому я тобі скажу так: не слухай нікого. Твоя історія тільки починається. І хто знає… може, тут, у цих стінах, тебе чекає більше, ніж просто досвід.

Микита, що весь цей час мовчав збоку, не зводив очей із Катерини. Його погляд зустрівся з Настиним — і вона підморгнула брату. Мовляв: бачу, бачу…

І в той момент Катерина зловила себе на думці:
«Ця жінка не просто добра — вона бачить серце. І, схоже, щось уже прочитала в моєму…»