Розділ 1. Зіткнення

Десь між тишею й гуркотом дня,
Вона — мов вітер, що ламає правила.
А він — мов скеля, твердий, непохитний,
Та в її погляді навіть скелі мовчать...

Микита стояв у фойє нового офісу.
Його призначення на роботу сюди — тимчасове, поки сестра у дикреті. Але в повітрі відчувалася напруга — ніби щось важливе ось-ось мало змінитися.

Він тримав у руках планшет зі списком справ, коли з глухим стуком відчинилися двері — і вона влетіла, мов буря після затишшя.

— Вибач! Я трохи запізнилася… — голос — зухвалий і лагідний водночас.
У руці — сумка, з якої стирчали документи, а в очах — вогонь.

Микита завмер.
Не через її запізнення.
А через те, як її присутність зламала його внутрішній спокій.

— Це я мала прийти на зустріч із паном Волковим… — вона підняла погляд і зустрілася з його очима.

— Пан Волков — це я, — відповів він сухо, а сам не міг відірвати погляду.

Так почалося зіткнення двох світів: її — кольорового, імпульсивного, теплого… і його — чорно-білого, холодного, замкнутого.

Хочеш далі продовжимо — з її внутрішніми думками або розмовою за кавою після? 

Ви сказали:

Хочеш далі продовжимо — з її внутрішніми думками

Програма ChatGPT сказала:

Із задоволенням . Продовжимо з її внутрішніми думками — через її погляд, з нотками хвилювання, іронії… і вже першими, ледве помітними іскрами.

Її думки (оповідь від неї):

Ну чого він дивиться так, ніби просканував мене з голови до п’ят?
Це що — типова офісна холодність чи просто така порода?

Пан Волков, кажеш…
Я чекала когось старшого, лисого й із товстою папкою під пахвою. А не цього… цього мовчазного красеня, що має погляд, наче знає всі твої таємниці.

Вона вдала впевненість, хоча всередині усе стискалося від несподіваного напруження.
Він був не просто серйозний. Він був — небезпечний.
Не в тому сенсі, що страшний. А в тому, що може легко проникнути всередину, якщо впустиш хоч краплю емоцій.

Зосередься, дурепо. Це просто зустріч. Просто офіс. Просто новий початок. Не більше.

Але десь у куточку серця, де ще жили юнацькі мрії про великі почуття, щось прошепотіло:

А якщо це саме той початок, який змінить усе?..

Микита сидів у своєму кабінеті. Велике вікно виходило на шумне місто, але всередині — тиша, що глушила навіть думки. Перед ним — досьє. Вона. Нова.

«Що я роблю? Знову даю шанс комусь, хто може порушити мій порядок. Але щось у ній… ні, не щось. Вона. Вся вона — занадто справжня.»

— Отже… — він поглянув на дівчину, яка сиділа навпроти, тримаючи в руках невеличку сумку. — Ти казала, що вчишся?

Вона кивнула.

— А скільки тобі років?

Дівчина трохи зашарілася, але відповіла чітко:

— Двадцять. Закінчую навчання, маю практику. Мрію працювати саме тут.

«Двадцять. І ця впевненість. Хоч і в очах — блиск, що видає тривогу. Хтось інший цього б не помітив. Але не я.»

Микита на мить задумався. Його пальці стукали по столу в ритм невидимого метроному.

— Чому саме тут? — запитав він. — Знаєш, що працювати зі мною — це не цукор.

— Бо хочу бути серед сильних. І довести, що сама можу стати такою, — тихо, але твердо промовила вона.

І він відчув. Вперше за довгий час. Щось пробилося крізь броню.

У кабінеті на мить запанувала тиша, аж поки двері не прочинилися без стуку.

— Вибач, що без knocking-knocking, — з усмішкою зайшов Артем, високий, у трохи розхристаному піджаку. — Але, Микито, тебе ж просили приїхати на обід до мами. І так, я знаю — “Я зайнятий”, “У мене співбесіда”, але…

Він нарешті помітив дівчину, яка сиділа навпроти Микити, й підняв брову.

— А, так ось чому ти мовчав. Новенька?

— Співбесіда, Артеме, — коротко сказав Микита. Але в голосі не було холоду. Навпаки — ніби трохи нервів.

Артем підморгнув дівчині.

— Співбесіда — справа тонка. Особливо якщо бос починає питати ім’я, вік і чи є хлопець.

— Артеме… — Микита видихнув, але без злості.

— Вибачаюсь, — театрально вклонився Артем. — Але якщо ти вирішиш найняти її, я просто мушу попередити решту офісу, щоб не будували романтичних ілюзій. У нас тут нова ера?

— Якщо не підеш звідси зараз — буде ера твоїх звітів. У паперовому варіанті, — холодно кинув Микита, але в кутиках губ вже ховалася усмішка.

Дівчина не стрималась і тихо всміхнулась.

Артем — той, хто не боїться казати вголос те, що інші тільки думають. І цього разу він знову сказав правду.

Бо в повітрі вже було щось більше, ніж просто робоча розмова.

Микита злегка нахилився вперед, дивлячись на дівчину серйозно, але без тиску:

— Як тебе звати? І... скільки тобі років, якщо не секрет?

— Катерина, — вона трохи розгублено опустила очі, але потім впевнено підняла погляд. — Двадцять один. Я ще вчуся, але шукаю практику — хоча б на півдня.

— Півдня, значить… — Микита кивнув. — Добре. А що ти вчиш?

— Управління персоналом. І трохи PR, але більше люблю спостерігати, ніж виступати.

— Це ми ще побачимо, — усміхнувся Артем, зручно вмостившись на підлокітнику крісла Микити. — То що, бос, дозволиш мені її взяти під крило як стажерку?

Микита кивнув коротко:

— Якщо ти готовий відповідати за неї — вперед.

Артем повернувся до Катерини:

— Отже, міс Кет, я твій новий "старший наставник". Будеш приходити з обіду до вечора. Робочий день — половина, відповідальність — справжня. І так, каву для мене варити не треба — я сам можу. Але звіти? О, звіти тебе чекають, як романтичні побачення...

Катерина нервово, але щиро усміхнулась:

— Звіти — так звіти. Лише б не каву.

Микита підвівся:

— У перший день — без фанатизму. Артем, покажи їй офіс, поясни основне. І без флірту, ти чув?