Глава 10

Можливо, Лаурі варто було би відмовити самовпевненому Віллоу, ба більше, зважаючи на його поведінку та сказані раніше образливі слова, але… Незчулася, як повільно підвелася. Немов заворожена, поглянула в його карі очі, які затягували магнетичними безоднями. Тілом зрадницьки прокотилася тепла, дивна хвиля, а сутність озивалася тугою за омріяною романтикою, якої ніколи не пізнає в ненависному шлюбі з нелюбом Раддалом. За мить Едвін з Лаурою кружляли в танці, а короткочасна близькість і парубочі доторки розпалювали в грудях непроханий вогонь шаленства. Нехай цей бал, цей танець закарбуються теплими, щемливими спогадами, жаданими митями примарного, втраченого щастя… На тлі отого відчайдушного бажання навіть танула недавня гірка образа на парубка, наче враз забувалися його їдучі слова. Лауру охопило диким поривом бути жаданою, коханою, невже не заслуговує на це?  

— Пробач мені за все… — раптом хрипко прошепотів Едвін, ледь торкаючись губами її розпашілого вушка. — За ті слова, за мою негідну поведінку… Так, я поводився, мов бовдур, бо не хотів тебе втрачати…

— Зрештою, втратив, — відрубала дівчина. Хоч і намагалася вдавати холодну байдужість, проте крізь маску непорушності нещадно проривалися справжні, непрохані емоції хвилювання з часткою гіркоти.

— Хоч і стала ти заможною маґ’ерлі, але я впевнений… Впевнений, що не кохаєш його! — прохрипів Віллоу, дужче притискаючи до грудей тендітну красуню.

— Нехай тебе це не хвилює, — стиснувши губи, Лаура різко відсторонилася у танці. Варто дотримуватися дистанції, та чи насправді бажала цього? — Не хочу обговорювати з тобою мій шлюб, — звісно, ці розмови ятрили рани на серці.

— Розумію… Хоча мені важко миритися з такою втратою… — Едвін скрушно зітхнув, змахуючи з обличчя темне пасмо. — Знай, завжди кохатиму лише тебе, не зважаючи на обставини! Хоч як прикро, але незабаром ти повернешся до нього, до Раддала, а цей бал лише залишиться в наших спільних спогадах… Чи не хочеш наостанок прогулятися зі мною надворі, як колись? Бодай на кілька хвилин усамітнитися, поговорити? Бо лише боги відають, коли ще побачимося!

— Якщо ти не помітив, мене повсякчас супроводжує охоронець, — дівчина понуро хмикнула, оскільки й дійсно виникало шалене бажання бодай на мить усамітнитися з Віллоу, насолодитися коротким ковтком примарної, ілюзійної свободи та пригадати безтурботне минуле. — Якщо й гулятимемо, то в його товаристві…

— Лауро, не хвилюйся за це, — хитро мружачись, парубок невдоволено зиркнув на застиглого біля дверей Рейнарда. — Я попрошу Пітера, мого друга, щоб на кілька секунд відволік твого охоронця, а ми непомітно підемо через інший вихід, — кивнув на вузенькі прочинені двері в протилежному боці зали. — Звісно, невдовзі повернемося, ніхто й не помітить! То як, згодна на цю невелику «авантюру»? — обдарував запитливим, грайливим усміхом, а дівоче серденько раптом здригнулося у якомусь дикому шаленстві. Зрештою, а що може трапитися? Не повинен той охоронець довіку слідувати за нею тінню! Скаже, що ходила до вбиральні припудрити носик.

Після танцю Едвін вже за кілька хвилин домовився з Пітером, щоб той відволік охоронця бесідою. Зиркнувши на Рейнарда, який і дійсно відволікся, щось пояснюючи хитруну, Віллоу різко потягнув Лауру за руку крізь натовп на танцювальному майданчику в бік вузьких дверей та за мить вони вітерцем шуснули в коридор. Тримаючись за руки, як колись, обоє помчали надвір. Захлинаючись істеричним сміхом, розчервоніла Лаура почувалася бешкетним дитям, геть не думаючи про наслідки цієї невинної витівки. Кілька дорогоцінних хвилин без нагляду, без важких думок, які враз вивітрилися надворі. Грайливо труснувши мідними локонами, щаслива дівчина вдихнула на повні груди прохолодне вечірнє повітря. Наче останній ковток щастя, безтурботної юності…

Гучно відсапуючись, Едвін з Лаурою зупинилися посеред алеї, що простягалася вздовж будівлі коледжу, на високих стовпах сяяли магічні ліхтарі, освітлюючи територію закладу.

— Лауро! — раптом парубок у пориві емоцій схопив дівчину за плечі й різко розвернувши до себе, зазирнув в сяючі блакиттю, округлені плеса. — І як це… Бути з ним? Раддал торкався тебе? Звісно, впевнений, що так! — цими словами, пронизаними злобою та докором, нещадно зруйнував чарівність казкової миті. Щойно Лаура витала в хмарах, проте за секунду неначе гепнулася на землю. — Розумію, ти була змушена розділити ложе з тим, кого не кохаєш! З тим дідуганом! — видихнув їй в обличчя з їдучим сарказмом. — Хіба ж я не заслуговую бодай на поцілунок?! Гадаю, що так! Як же прагну цього! Мене навіть не зупиняє те, що той дід обслинював твої чарівні губи своїми, мацав тебе своїми лапами…

Лаура різко смикнулася, наче від принизливого, болючого ляпасу. Через хвилю вогняного гніву забракло повітря, а заразом і слів. Не встигла й відповісти, як Віллоу в дикому пориві нахабно притиснув її до грудей та безцеремонно вп’явся в пухкі, тремтячі губи жалючим, грубим поцілунком без натяку на ніжність.

Звісно, дівчина не сподівалася на таке, навіть розгублено заклякла, але оте заціпеніння тривало кілька секунд. Не задумуючись, рефлекторно активувала на кінчиках пальців магію вогню й щодуху відштовхнувши від себе нахабу, водночас обдарувала потужною вогняною хвилею. Скрикнувши від болю, парубок відскочив й долонями обхопив власні щоки. У світлі ліхтарів на шкірі його обличчя помітно проступили червоні пухирці, також у гніві Лаура обсмалила коси Віллоу та частково і одяг, в повітрі витав запах горілого.

— Навіжена… — засичав крізь біль, розпачливо обмацуючи обличчя. — Ти мене ледь не спалила! Ти...

— Ніколи, чуєш?! — гнівно скрикнула Лаура, спопеляючи Едвіна сповненим ненависті поглядом. — Ніколи не смій мене торкатися, а також бодай словом ображати мого законного чоловіка! — хоч не кохала Ньордена, навіть остерігалася, проте не стане терпіти зневаги сторонніх. — І він не дідуган! Ти навіть мізинця його не вартий! Хай там як, мій чоловік поважний маґ’ерл, воїн, який захищає королівство, ризикуючи життям! — мимохіть пригадала моторошні опіки на широкій спині Раддала. — А ти… Ненавиджу! Знати тебе не бажаю! — гидливо, показово витерла обслинені після цілунку губи та різко розвернувшись, вихором кинулася до центрального входу академії. На щастя, Едвін не став переслідувати, наздоганяти. Лише щось розпачливо, злісно сичав та лаявся услід, наляканий проявом вогняної магії дівчини. Вочевидь геть не сподівався на таку відсіч!