Глава 3

Стримано подякувавши за трапезу, Ньорден підвівся з-за столу. 

— Нам час рушати, чимало справ, — кивнувши пані Золотській, покрокував до виходу з будинку, слідом мовчки прямували охоронці та задумливий маг Робін. Таке враження, наче завше тінню покірно слідував за своїм паном.

— Ми вас проведемо, — Золотська також поспішала за гостями надвір, за нею шуснули хлопчики й на ватяних ногах неохоче пленталася Лаура, а подумки ображено нарікала на неотесаного вояку-нареченого. Бодай посмішкою би обдарував, бодай поглядом, але ж ні! Просто встав з-за столу, сухо подякував матері, як хазяйці, а до неї, нареченої, жодного слова не мовив. Невже й далі стане так поводитися? І що ж буде після весілля? Стиснувши губи, Лаура вкотре нагадала собі, що майбутній шлюб лише формальність, однак...

"Але ж отому ведмедю колись знадобляться спадкоємці..." — хай там як, подружніх обов'язків не уникнути, хоча навіть думати про це боялася, а весілля вже за тиждень... Тиждень! І перша шлюбна ніч відразу опісля урочистого святкування! Кажуть, що боляче вперше пізнавати чоловіка, якось подруга Мег розповідала про це, поділившись власним досвідом. Їй навіть знеболювальний артефакт не допоміг! Боги Сонця, а як же буде з Раддалом? Той звір на шмаття роздере, проковтне й не вдаватися! Схоже, одним артефактом не обійтися... З огляду на це перша шлюбна ніч лякала дівчину дужче, ніж смерть. Замість подружньої романтики уява вимальовувала невідворотні тортури.

Біля воріт маєтку очікував диліжанс маг'ерла, запряжений четвіркою коней. Охоронці відразу розташувалися спереду на козлах, оскільки також виконували обов'язки візничих. Перед тим, як сісти всередину, Ньорден раптом обернувся до Лаури, яка боязко застигла за кілька кроків. І чому ж в блакиті її очей такий відвертий страх, наче незабаром попрямує не на власне весілля, а на страту?

— За тиждень зрання до вашого маєтку прибудуть мої охоронці, щоб була напоготові, у весільному вбранні, — прохрипів наказово, мов до солдата з війська. І поглядом грізним проштиркнув, наче магічним клинком, аж спиною дівчини ковзнув холод. — Звісно, очікуватиму на ваше сімейство, — побіжно зиркнув на пані Золотську та хлопчиків, які зачаїлися біля неї, мов мишенята. — Дякую за ситну трапезу, — кивнув до застиглої біля воріт жінки. — Бувайте.

Судомно видихнувши, Лаура втупилася скляним поглядом в диліжанс, що віддалявся від маєтку вузенькою вуличкою.

— Ти сама цього хотіла, моя доню... — співчутливо поглянувши на Лауру, пані Золотська скрушно похитала головою. — Боги свідки, я цього не бажала... — дівчина опустила голову, але матір встигла помітити, як в її очах блиснули гіркі сльози розпачу. — Лауро, сонечко моє... Ще є час змінити рішення, скасувати те весілля. Звісно, доведеться повернути пану Раддалу золото, а ти...

— Ні, мамо, — хоч Лаура й відводила погляд, проте в голосі бриніла непохитна рішучість. — Я вже все вирішила. Стану його дружиною...

— Знаєш, Лауро, — хмикнувши, пані Золотська раптом задумливо підтиснула губи. — Так, пан Ньорден неотесаний вояка, звик лише командувати, однак... З ним ти почуватимешся, мов за гранітною скелею, це очевидно. Матимеш все, чого забажаєш, житимеш в достатку...

— Хіба ж лише достаток робить жінку щасливою? — зітхнувши, Лаура споглядала братиків, які носилися маєтком. Схоже, бавилися в наздоганялки. Авжеж, ось кому весело! Та заради щастя дорогоцінних братів ладна була змиритися з долею, яку сама й обрала. — Ні, мамо, у жодному разі я не нарікаю! Я ж розумію, це мій вибір...

— Дівчинко моя. Ти завжди була поміркованою та блискавично засвоювала уроки життя, — в очах Золотської іскрила невимовна ніжність, гордість своїм чадом. — І твої рішення завше були мудрими, не зважаючи на вік... Хтозна? Можливо, твоє серденько і не помилилося? Можливо, з плином часу ти зумієш покохати законного чоловіка? І те кохання буде зрілим, осяяним мудрістю...

— Покохати... Його? — нервово труснувши головою, Лаура здивовано вирячилася на матір, наче жінка щойно мовила якусь нісенітницю. — Не знаю... — за мить відвела погляд. Звісно, при матері не стане озвучувати власні гнітючі думки. Та які можуть бути почуття до недосяжної, неприступної скелі? Чи є в нього серце? Навіть якщо й так, то воно здавалося скрижанілим, захованим за товщею холодного панцира. А якщо насправді його серце належало чи досі належить іншій? Ця раптова думка мимохіть шкрябнула іржавою голкою. Авжеж, Ньорден зрілий чоловік, неодмінно має власне насичене минуле...

Хай там що, варто наразі відкинути всі болючі сумніви та зосередитися на справах. 

— Мамо, — рішуче блиснула блакиттю очей на зажурену, задумливу жінку. — Сьогодні навідаюся до крамниці з сукнями, необхідно щось вирішити з весільним вбранням, а завтра підемо разом в банк. Зрештою, сплатимо той клятий борг...

Міський банк розташовувався поблизу центральної площі та належав двом братам Клімті. Подейкують, їхні давні предки були цвергами — гірськими гномами, що володіли магією золота. Вочевидь в генах Клімті закладена ота любов до багатства, до монет та дорогоцінностей, жага до збагачення й комерційна жилка. 

Прямуючи до банку, Лаура з матір'ю скористалися невеличкою каретою. Можливо, залюбки би прогулялися містом, однак з огляду на те, що довелося узяти торбину з золотими монетами, безпечніше винайняти транспорт. Наближаючись алеєю до будівлі банку, зведеного з білого каменю, пані Золотська вперше відчула неабияке полегшення, бо зазвичай візити до цієї установи супроводжувалися бентегою, тривогою. Щоразу худорлява працівниця банку, пані Ларвінська, зверхньо глипаючи на Золотську крізь круглі скельця пенсне, стримано і сухо нагадувала про терміни сплати клятого боргу, а жіночка неодноразово благала про відстрочку. Проте не сьогодні. Поклавши на стіл перед зарозумілою працівницею банку торбину з монетами, Золотська з донькою спостерігали, як кумедно змінювався вираз її обличчя. Звична пиха змінилась невимовним подивом. Розгублено кліпаючи очима, пані Ларвінська вирячилася на принесені монети, а тонкі, нафарбовані губи нервово смикнулися й за мить розтягнулися у фальшивій посмішці. Рахувала монети за допомогою певного артефакту-лічильника.