12. Обіймаючи небо

Вірджинія сиділа перед прочиненим вікном, підперши обличчя рукою, поки дрібний дощ тихо шелестів кущами троянд внизу. Дихала свіжістю й думала-гадала, як лізтиме вночі мокрою решіткою для тих троянд донизу та вирішила, що доведеться взяти з собою запасні рукавички. Тоді зітхнула, вертаючи з роздумів і розтисла долоню, роздивляючись темний камінь. Згадувала зиму.

Їй тоді не більше шістнадцяти було. Йшли з Крістофером різдвяним ярмарком, куди ремісники знесли свої найкращі товари. І поки брат роздивлявся в зброяра шпаги, підбираючи найбільш зручне руків'я, вона припала поглядом до розкладених на білому полотні кольорових камінців.

Присадкувата торговка середніх літ, закутана в пістряву накидку, ірландською блукачкою[1] виявилась.

— Недарма він Вас вабить, міс, — сказала вона, з помітним акцентом, зухвало підморгнувши. — Такій, як Ви, просто необхідний його захист.

Вірджинія пам'ятала, як тоді пробувала обуритися на ці слова, бо що значило оте “такій, як Ви”? Але торговка проворно вклала чорний овальний камінець, розміром не більше монети їй у долоню й схилившись, потайки мовила:

— Чорний онікс. З ним будь-які неприємності оминатимуть Вас, міс. І він допомагатиме домагатися бажаного. А коли зустрінете того, хто в пошуку пригод зайде далі Вас — йому й віддасте.

Жінка усміхалася так, ніби знала щось таке, про що Вірджинія й не здогадувалася. А дівчина невдоволено хмурилася й не розуміла, чому купивши камінець, має його комусь віддати.

Повернувшись зі спогадів, вона з усмішкою затисла долоню. І зачинивши вікно, вирішила, що саме час починати вдавати страшенну мігрень, щоб увечері спокійно собі залишитися вдома.

…Непроглядна темрява, вогкість, запах мокрого листя, трави, землі та багнюка під ногами — ось чим зустрів Вірджинію нічний ліс. А ще незвичною тишею.

Закутавшись в темний плащ, вона взяла у візника лампу й стала помаленьку пробиратися до озера вузькою стежиною. Ковзала мокрою травою та раз у раз міняла руки, бо лампа виявилася доволі важкою.

Призначити зустріч у тій пів розваленій хижі, що знаходилась неподалік, не наважилась — страх перед пацюками взяв гору над усіма іншими побоюваннями. До того ж в такій темряві могла й не відшукати її, а до озера хоч яка-не-яка стежка була. 

Однак, і туди дістатись не встигла. Почула позаду розмірений тупіт кінських копит і зупинилась під розлогим деревом, гілля якого повільно колихав свіжий вітер, струшуючи останні дощові краплі. Усмішка розпливлась обличчям. Стягнула капюшон з голови й обернулася, тримаючи перед собою лампу.

Чорний, як сама темрява кінь, в очах якого відбивався вогник, повільно обійшов її та зупинився. Вірджинія підняла ліхтар вище над головою, роздивляючись вершника в чорному плащі та масці. Пульс моментально пришвидшився, розливаючи тепло тілом, а душа умлівала від його присутності, як у найщасливіших спогадах з дитинства, коли від радощів, що сповнювали серце, хотілося широко розкинути руки й дивлячись увись, обійняти небо.

— Коли сказав не залишати у лісі жодних листів — мав на увазі не їхати сюди взагалі. Тим більше серед ночі, — порушив тишу розбійник з явним невдоволенням в голосі.

— Це місце здалося найбільш безпечним для Вас, — відказала дівчина хриплувато й прочистивши горло, опустила лампу.

— А про свою безпеку ти, як завжди, забула, — пробурмотів він швидше собі, ніж їй.

Зістрибнув з коня й взявся прив'язувати повіддя до сідла, що здалося Вірджинії трохи дивним, адже це не завадило б коню втекти. Та вона відкинула ці думки й потайки усміхаючись, мовила:

— Я ж пам'ятаю, що після опівночі тут усе належить Вам. То хіба в цьому лісі може промишляти хтось небезпечніший?

— Для тебе — так. Бо ти дечого не врахувала, Фіалко.

Він повернувся до неї, роздивляючись у світлі лампи.

— Забула, що в мене з лорд-мером і його помічниками свої забави? — спитав так, начебто дійсно говорив про якісь пустощі й криво посміхнувся. Тоді посерйознішав і продовжив: — А тепер уяви, що вони зупинили твою карету. Графська донька серед ночі одна-однісінька їде в ліс найманим екіпажем. Тебе б жодне пояснення не врятувало. Репутація там би й полягла навічно.

— Треба лампу погасити, — спохватилася вона, відправивши думки іншим шляхом.

— Залиш, — спинив її він. — В такому тумані світла не видно. І людей лорд-мера поблизу немає — дощ їх злякав. Тут нікого крім нас.

Чоловік забрав її з рук лампу, почепив на гілку поряд і спитав:

— Куди твій візник поїхав?

— Катається дорогою. Залишати його на місці було б занадто підозріло, — відказала вона, завзято розтираючи зап'ястя.

— Якби я не з'явився, до світання тут блукала б?

— Ви вмієте тримати слово.

Розбійник хмикнув, хитнувши головою:

— Або ти й справді настільки безстрашна, або тяга до пригод тебе начисто засліпила.

— Є ще один варіант — довіра.

— Ти ж усвідомлюєш кому це говориш?

— Не бачу сенсу заперечувати явне. Якби я не довіряла — не опинилася б тут. Скажу Вам більше: ця довіра взаємна, бо інакше й Ви б не приїхали сюди.

Десь у верховітті пугукала сова, Вірджинія озирнулась. А чоловік схрестив руки на грудях і задумливо роздивлявся її окреслений профіль, волосся сплетене в косу і плащ, зав'язаний під шиєю, що повністю закривав сукню. Простота, у якій важко було впізнати графську доньку.

— Розповідай, Фіалко, чого кликала, — заговорив він, перехопивши її погляд.

— Перевіряю, як працює цей зв'язок.

— Тобто знудилася на балах і пригод захотілось?

— Не тільки, — поспішила розвіяти його невдоволення, що чітко проступало в голосі. — Хочу Вам дещо віддати.

Порившись в зачепленому на зап'ясті ридикюлі, Вірджинія сміливо потягнулась до його руки, вклала камінь і накрила своєю долонею, вбираючи його тепло крізь тонку тканину. Тоді підвела погляд і провадила далі:

— У порівнянні з тією брошкою, яку Ви не взяли, цей камінь майже нічого не коштує. Але вберігає від неприємностей і допомагає виходити переможцем з будь-яких життєвих ситуацій. З Вашим стилем життя… Він вам необхідніший. Принаймні мені буде спокійніше думати, що Ви захищені.