10. Правильні думки

Вірджинія тихо пробиралась коридором, темряву якого розсіювали лиш декілька миготливих вогників у єдиному настінному канделябрі далеко попереду. Гостей у цій частині маєтку явно не чекали, що не могло не радувати.

Непоміченою дісталась бібліотеки й на якусь мить завмерла перед дверима, воскрешаючи в пам'яті облаштування кімнати та розташування усіх предметів.

Огляділася й сміливо пірнула в темряву, тихо причинивши за собою двері.

Затамовувала дихання, вслухаючись в приглушені звуки музики, що долинали з бального залу. Намагалась хоч щось роздивитися, вглядаючись в закутки, та нікого не знаходила, поки погляд не вихопив злегка прочинені двері в сад, що мовби закликали її.

“Він не міг навмання вибрати для зустрічі саме цей бал. Знав куди йти. Знав, що бібліотека має вихід в сад. Знав усе, значить був тут раніше…” — перебирала думки, пробираючись вперед тихою, обережною ходою, аж поки канапа, що трапилася на шляху, не обірвала їх.

Оминувши перешкоду, Вірджинія з тихим скрипом відчинила двері. Злегка піднявши спідниці, проштовхнула сукню у вузькуватий дверний отвір і зрештою опинилася в саду.

Ніч шовковою прохолодою торкалася шкіри, сповиваючи свіжістю, що після душного бального залу здавалось блаженством. Музика лунала гучніше, вільно прориваючись крізь прочинені вікна бального залу, справа від неї. А покритий легким туманцем-поволокою півмісяць, низько нависав над землею й обсипав косим блідим сяйвом сад, химерно видовжуючи тіні від високих дерев, що росли трохи далі від маєтку.

Вірджинія вдихнула настільки глибоко, наскільки дозволяв корсет і роззирнулась навсібіч, стискуючи перед собою пальці рук. Усмішка мимовільно розіллялась обличчям, коли наштовхнулась поглядом на знайому постать. Розбійник вигулькнув з тіні, майже так, як це й описували в “Таймс”: нізвідки, або з-під землі, тобто з самого пекла. Від згадок цих, усмішка на дівочому обличчі стала ще ширшою.

Чоловік зупинився за декілька кроків від неї. Той самий темний силует, маска, плащ і капюшон насунутий на чоло й серце рвонулось з грудей. Рвонулось до нього. Інша на її місці могла б тут чекати джентльмена з тростиною у руках чи офіцера зодягненого у фрак, а вона розбійнику раділа.

— Понад два тижні… Вже й не сподівалася, — зізналась шепотом, боячись видати їх.

— Ти ж непросте завдання дала, Фіалко, — в його голосі проступала ледве відчутна хрипота, а акцент знову посилився.

— Ви дізналися?

— Так. Лайонел Бекхерст, менший син графа Дорсета. Отримавши доступ до книги, потайки вписав парі, хоч це й проти правил клубу, за що тепер поплатиться членством. Але найцікавіше те, що йому за це добре заплатили, а він якраз досить-таки серйозно програвся й відмовитися від щедрої пропозиції не зміг.

— Хто заплатив?

— Едвард Уітмор, він не має доступу до Уайтсу.

Вірджинія скосила погляд на тінь від куща, що ріс неподалік. Хмурилась, активно перебираючи в пам'яті всіх знайомих, та результату це не давало.

— Не знаю хто це, — невдоволено видихнула й знову підняла очі на нього.

— Сестра його вхожа у твій світ, Фіалко. Уітмор — дівоче прізвище Хелени Грейвіл.

Глухий стогін досади зірвався з її вуст, хоча насправді ж нічого нового чи дивного не почула. Лиш виявила, що й ця проблема походить від Солсбері, як і всі її нинішні проблеми — всі звідти.

— Допоможе тобі ця інформація? — спитав розбійник, повертаючи її із сумовитих роздумів

— Не особливо.

— Який в неї мотив шкодити тобі? — продовжував цікавитися він.

Вірджинія запитально глянула на нього, знала, що бачить вираз її обличчя, бо місячне сяйво падало на неї, коли йому світило в спину. І на її вуста знову повернулася усмішка.

— Сумніваюся, мілорде розбійнику, що Ви не знаєте. Якщо змогли добути всю цю інформацію, яку ніхто до Вас дізнатися не зміг.

— Чуткам не довіряю.

— Той випадок коли можна, — Вірджинія зітхнула. І схиливши голову, неохоче зізналась: — Ця жінка уявила, що я претендую на її графа.

“Хоча два з лишком роки це її не бентежило, аж тут раптово щось змінилося", — скептично докинула подумки.

— А ти претендуєш?

— Її граф — Солсбері, — прозвучало обурливо. — Вона його ко… — зупинила себе за мить до ганебного зізнання, бо відвертість ця чомусь здавалася занадто принизливою. І глибоко зітхнувши, тільки й мовила: — Якби ж могла — віддала б одразу.

Вона почула його тихий смішок, ловила його погляд на собі й намагалась зрозуміти, чим так вабив цей чоловік. Бо те, що справді вабив, заперечувати й не думала.

— То це і є причина, відмови від графа? — урвав він коротке мовчання.

— А розбійників таке й справді цікавить? — скопіювала вона його тон, відкрито дивуючись надмірній зацікавленості.

— Намагаюся зрозуміти тебе, Фіалко.

Відповідати вона не планувала, відвертаючи його іншим питанням:

— Хто записав моє ім'я в ту книгу — зрозуміло, а хто ж допоміг йому звідти зникнути?

Розбійник мовчав.

— Ви не дізналися? — допитувалась.

— Яка різниця, Фіалко?

— Можливо, це навіть важливіше. Хочу знати кому дякувати.

— А якщо це зробив твій граф? — прозвучало скрадливо.

— Неможливо… — невдоволено кривилась вона черговій згадці про Солсбері. І з надією спитала: — Це ж не він?

— Ні.

Докір в її погляді плавно переріс у підозру і в очах спалахнула цікавість.

— Виходить, ви все ж таки дізналися хто це.

— Це не допоможе у твоїй справі.

“Хіба для цієї таємничості могло бути багато причин?” — питала себе з укритою усмішкою, зіставляючи всі дані. Тоді згадала обіцянку й вирішила, що з улюбленою брошкою доведеться розпрощатися.

— Маю віддячити Вам за допомогу, — сповістила й заметушилась, возячись із застібкою, що ніяк не піддавалася.

Побоювалась пошкодити тканину на ліфі сукні, але й рукавички стягувати не хотіла. Зрештою брошка опинилася на долоні й вона завмерла з простягнутою рукою.

А він просто дивився.

— Візьміть, — заговорила, — це коштовна річ і якщо продати…