6. Не за правилами, мілорде

День для Джеймса Сесіла не задався з самого ранку.

Сну майже не бачив перелопативши з повіреним цілу гору рахунків, а від світання займався справами орендарів. Вирватися з помістя вдалося лише ближче до обіду, втомленим та виснаженим.

Традиційні три години верхи розтяглися на п'ять з лишком, бо дорогою кінь загубив підкову. Довелося заїхати до постоялого двору в пошуках коваля.

В придорожній таверні нічого кращого за пиріг з олениною не знайшлося, та й той виявився сумнівним кулінарним шедевром. Зате повія, що отиралася поблизу столика з двома огрядними мандрівниками, яких крім випивки нічого й не цікавило, вгледіла в ньому платоспроможного подорожнього та ледве з декольте не вистрибнула в спробах заробити.

Граф відсунув від себе пиріг та вхопив кухоль з чорним елем, на диво, не розбавленим. Придивлявся до худорлявої дівчини в одному корсеті поверх майже прозорої сорочки, яка ще й мушку приліпила на щоку під око, мовби куртизанка з дорогого борделю, не даючи засумніватися в професії. Хоча хто там вже засумнівається?

Заглянув їй у декольте, яке вона ткнула майже під ніс і зупинив погляд на руці, що сміливо мандрувала його передпліччям. Серйозно подумував чи не пожертвувати лишніми десяти-двадцяти хвилинами, особливо враховуючи, що попереду чекала поїздка в Адміралтейство, а тоді виснажлива підготовка до відплиття, а там точно буде не до розваг.

Зазвичай, до такого не опускався, але ця повія, на відміну від портових, яких він дозволяв матросам приводити на судно під час стоянок, хоча б чистою була й від неї не тхнуло за милю.

— Мілорде, Ваш кінь готовий, — перебив його роздуми замурзаний хлопчина в перелатаних бриджах, з яких виріс ще декілька років тому, про що свідчила їх довжина.

Після слова “мілорде”, дівочі очі блиснули ще більшим завзяттям. Оцінювально пробіглася його одягом і ледь не облизалась. Позираючи мов на ласу здобич, перейшла до активних дій, мандруючи руками все нижче й нижче. Кухоль з глухим звуком опустився на дерев'яний стіл і він перехопив її зап'ястя.

До лондонського маєтку граф Солсбері дістався далеко після полудня, але сюрпризи все не закінчувалися. Над цим він і думав, сидячи у своєму кабінеті над чистим аркушем паперу.

Вертів пальцями художньо оформлене перо яструба зі стальним наконечником, привезене позаминулого літа з Вест-Індії разом зі срібною підставкою-тримачем, що являла собою взірець ювелірного мистецтва. Похмуро косив погляд на надісланий сухий темно-бурий бутон троянди, що давним-давно віджив своє. Вкотре пробігся очима рядками розгорнутого листа. Аналізував. Вагався. Зрештою, відсунув чорнильницю і встромив перо назад у підставку.

Втомлено втер обличчя долонями й відкинувся на спинку крісла. Погляд майнув до старанно вичищеного каміна, опустився на підлогу до уламків скла, що ще якісь хвилин п'ять тому були келихом.

— Прибери. — наказав служниці, що прибула на його виклик.

Дівчина миттєво заметушилась під пильним поглядом.

Чутки випереджали й слуги боялися його. Особливо такі молоденькі, недосвідчені служниці, як ця. Тільки побачила й вже тремтіла, ховала очі. А економка, мовби навмисно приставляла отаких до нього.

Служниця ледь чутно зойкнула, відсмикнувши руку. Порізалась, але взялася ще активніше змітати уламки й вигляду не подаючи.

Джеймс стис кулаки й заплющив очі від асоціацій, що вмить обсіли, проти волі закидаючи в минуле.

Перед очима розпливалися уламки кришталю. Настільки дрібнесенькі, що здавалося їх розбили декілька разів. Закривавлений ніж. Кров на руках, на склі. Жінка на підлозі. Її блакитна сукня, спотворена плямою, врізалася в пам'ять найменшими деталями візерунку. Жінка, яка замінила йому матір і подарувала брата, хоч і зведеного. Навколо розкидані квіти. Вона щоранку приносила із саду свіжі, ніколи не доручала служницям. Жовті квіти. Як потім випірне десь в підсвідомості з перешіптувань слуг — гіацинти.

Її останній подих і те “дякую” завмерло на вустах, приклеївши до нього обіцянку. Далі грюкіт і він вже не один біля неї. Повільно підняв голову, зустрівшись з повними жаху очима. Досі пам'ятав той погляд.

— Мілорде, тут… — вклинився в його спогади розгублений голос дворецького.

Вірджинія не стала церемонитися й сміливо увірвалась до кабінету слідом за слугою, притримуючи краї капюшона під підборіддям.

На мить повисла тиша. У якій виразно чувся гуркіт стільця. Граф в одну мить опинився на ногах, чого й вимагав етикет. Дворецький відкланявся й зник.

— Ебігейл! — гаркнув Джеймс і тільки тоді Вірджинія помітила скоцюрблену біля каміна дівчину.

Служниця розгублено підняла очі, втупившись у гостю, але швидко отямилась, підстрибнувши. Присіла в реверансі й майже вибігла з кабінету.

Вірджинія провела її косим поглядом й зняла з голови капюшон.

— Проблеми з пам'яттю, мілорде? — поцікавилась з укритою насмішкою. — Не можете запам'ятати ім'я служниці?

— Це і є її ім'я.

Дівчина не повірила, скептично викрививши вуста.

— Знову без супроводу, — невдоволено констатував він, звертаючись чи то до себе, чи то до неї.

— Гадаю, Ваші слуги навчені не помічати подібних дрібниць, — відказала, підлаштовуючись під його тон.

Граф оминув стіл, але ближче не підходив. Заклав правицю позад себе й вдивлявся уважно, прискіпливо, ніби шукав відповідей.

— Наставниця забула сповістити, що п'ять хвилин наодинці з чоловіком і репутації кінець. Чи ти тільки цього й добиваєшся, Вірджиніє? — прозвучало вкрадливо.

Чого їй тільки вартувало втриматися й не відповісти у звичній манері. Але тут в самий раз з'явився привід перевести розмову в потрібне річище й вона приступила до виконання задуманого.

— Пізно думати про репутацію, мілорде. Ви знаєте, що моє ім'я відтепер пов'язане з розбійником? — спитала й опустила очі в підлогу. Зціпила пальці рук в замок і хмурячи брови, продовжила: — Він… повідомив, що писав Вам, але ви умов не виконали. І…

Все виявилося куди важче, ніж вона собі уявляла, бо не знала, як правдиво поводитися в подібній ситуації — ця роль була занадто далекою від неї.