4. На що тільки не підеш...

— Мама повідомила, що ти не поїдеш з нами на бал. Довго нарікала на мігрень, а тоді веліла подати фаетон[1] та відправилася оновляти гардероб, — відзвітувала Кетлін годиною пізніше, опинившись наодинці з сестрою.

Вірджинія на ходу стягнула рукавички й кинувши їх на столик, до інших аксесуарів, присіла на канапу полегшено зітхнувши. Відсунула убік туфлі, витягнувши ноги й обіперлась на спинку, даючи собі короткий перепочинок. Блаженно посміхалась, роздивляючись стелю.

Кетлін підійшла до неї й граціозно вмостилася поруч на самий краєчок. Її очі іскрили цікавістю.

— Ну, розповідай, — мовила майже шепотом, — який він з себе, граф Солсбері? Правда, що він пірат?

Вірджинія повернула до неї голову. Від задоволення на її лиці й сліду не залишилося.

— Зарозумілий, невихований і нахабний.

Кетлін принишкла, трохи знічена відповіддю сестри й взялася перебирати пальцями оборку рукава, обдумуючи сказане.

— Цей шлюб, беззаперечно, стане катастрофою, — продовжила Вірджинія в тому ж тоні. — Переконалася. За титул доведеться заплатити мріями, гордістю й взагалі усім. Ніхто не спитав, чи готова я принести таку жертву і чи мені це потрібно. Моє життя мені не належить. Ним розпоряджається батько й планує передати це право Солсбері. А це ж взагалі… Та миритися я не буду і не збираюся виходити за нього. Він не підходить мені.

— Батько не дозволить тобі відмовитися, — тихо зітхнула Кетлін і відкинула русяві пасма, що грайливо спадали їй на скроню.

— Знаю. Тому відмовитися має Солсбері.

Хитра посмішка пробіглась її вустами. Вона випрямилась і взуваючи туфлі, сповістила:

— Відправила дівчатам записки, скоро прибудуть. Розкажу все в подробицях. Ходімо вниз. Треба віддати наказ готувати чаювання.

…Вони традиційно розмістились у вітальні за столиком. Перезирались між собою й мовчки стежили очима за діями служниць. Ті метушилися, розставляли таці із солодощами й розливали чай.

Вірджинія заледве дочекалася поки остання з них покинула кімнату, старанно причинивши за собою двері. З переможною усмішкою розгорнула посібник з етикету, який не випускала з рук і показала подругам придбані білети. А потім в деталях переповіла свої вранішні пригоди, як ховалася в комірчині крамниці та які плітки почула, акцентуючись на тому, що її ім'я якимсь дивним чином опинилося у скандальній книзі парі.

— Попрошу Вільяма щось з цим зробити, — подала голос Велері. — Він член Уайтсу й обов'язково допоможе. Не може такого бути, щоб невідомо хто робив записи в тій їхній книзі.

Велері говорила про чоловіка сестри в такому тоні, ніби для нього не існувало нічого неможливого. Вірджинія усміхнулася згадуючи Вільяма Кортні, а потім несвідомо порівняла його із Солсбері й та усмішка моментально щезла, повертаючи її до реальності.

— Це ще не все, — сповістила вона й у деталях повідала про оригінальну пропозицію руки й серця на клаптику паперу та свій візит до графа, не забуваючи уїдливо коментувати його слова. І одразу ж видала рішення: — Треба зіпсувати репутацію.

— Ти впевнена, що це допоможе? — з сумнівом перепитала Велері й потяглася за чашкою чаю.

— Тоді батько до кінця життя замкне тебе в сільському домі, — докинула Кетлін зі знанням справи й нервово стискувала пальці, бо вигадка сестри все більше її лякала.

— Зіпсувати так, щоб лише Солсбері про це знав, — уточнила Вірджинія з хитрою посмішкою. — Тобто думав, що знає.

— Це як? — у Кетлін округлилися очі.

— Якась сумнівна вигадка, Джино, — нахмурилася Велері, дивлячись на подругу поверх чашки. — А як же кодекс джентльмена — не залишити леді в біді?

— Кажу ж вам, він першою справою запитав, чи я не скомпрометована! — не вгавала Вірджинія. — Уявляєте? Та який він після цього джентльмен? І це при тому, що я на порозі його ж маєтку зіткнулася з…

Вона зціпила зуби, змусивши себе замовкнути, бо присутність сестри трохи стримувала від висловлювань про які не личить навіть знати леді, не те що озвучувати. І її погляд зачепився за газету на столику під вікном, біля горщика з величезною папороттю, яку встигла прочитати очікуючи подруг. 

— Знаю! — майже вигукнула вона. — Мені потрібен розбійник.

— Який розбійник? — ахнула Кетлін не встигаючи за думками сестри.

— Той, який вже понад рік у всіх на слуху, — видала переможно й підхопившись, принесла газетний аркуш "Таймс" та поставила перед подругами.

Три пари очей втупилися в заголовок "Месник ночі", поряд з яким не менш великим шрифтом була вказана й сума, що пропонувалась за інформацію про нього.

— Ти надумала зв'язатися з тим, за кого дають винагороду? — з цікавістю повела очима Велері, вже й дивуючись вигадці подруги.

— Дівчата, — встряла в розмову Фейт, яка до цього мовчки попивала чай, — вас не бентежить той факт, що навіть лорд-мер вже рік впіймати його не може?

Вірджинія обвела всіх очима й з усмішкою вирекла:

— Шукати нікого й не треба — створимо власного.

— Це, звісно, в нашому стилі, але давай докладніше, — усміхнулась Велері, відставила чашку й переплела руки, приготувавшись до цікавезної розповіді.

Вірджинія в подробицях переповіла наспіх придуманий план, ловлячи на обличчях подруг всю гаму емоцій, а на лиці сестри — лише жах.

— …І зробити це все треба вже сьогодні. Батька немає, а Солсбері збирався у резиденцію, повернеться завтра, — задоволено закінчила вона.

Метнулась кімнатою й на столику перед ними опинилися писемні приналежності та папір, а солодощі відсунули на край.

— Зачекай. — зупинила її Фейт, відповідним жестом руки. — Уточни, у що саме ти хочеш змусити його повірити?

— Що мене викрадав розбійник. Ну, і… там ще дещо, — відмахнулась вона, потайки зиркнувши на сестру, яка ні про що не здогадувалася на відміну від дівчат, бо ті одразу зрозуміли натяк, з острахом перезирнулися і на їхніх обличчях застиг сумнів.

В кімнаті запанувала тиша, а вона вмостилась назад на своє місце й задоволено продовжила:

— Я тут подумала… у розбійника ж має бути своє лігво. Десь же він живе.