3. Обурливе питання

У маленькому віконці мелькало місто, але каретою трясло так, що милуватися не доводилося, як і нарікати, бо сама просила поспішити.

Як тільки екіпаж зупинився, Вірджинія низько насунула на чоло капюшон плаща й притримуючи спідниці, ступила на підставлену візником підніжку.

На щастя, перед маєтком не було нікого, лише декілька слуг в саду. Але тих настільки поглинула робота, що й не звернули на неї уваги.

Вона йшла під'їзною алеєю. Продумувала монолог для графа й нишком роззиралась навколо, дивуючись тому, що все виглядало досить достойно й доглянуто. Замилувалась розсипом лілово-рожевих дрібненьких квітів поміж зеленими кущами, що слугували огорожею для саду. Настільки замилувалась, що й не помітила вибитий зі стежки камінець і перечепившись заледве втримала рівновагу.

“Ну, що за день?” — простогнала від легкого болю, дивлячись на пошкоджену доріжку. Злегка підняла спідниці й повертіла ступнею. Біль втихав. Кривлячись, підняла очі й остовпіла. З дверей маєтку вийшла жінка. Жінка, яка в житті її нареченого грала важливішу роль і яка могла не боячись являтися в його дім серед білого дня, тоді коли вона мусила приїздити в найманому екіпажі й старанно ховала обличчя під капюшоном.

Хелена Грейвіл. І вона не йшла, а пливла їй на зустріч. Пишні смарагдові спідниці на об'ємному каркасі м'яко коливалися, приводячи в рух усю сукню. Граціозна постава, локони, що світлими хвилями лягли на плечі, відкрите декольте, блискучі прикраси й задоволена усмішка — все як завжди.

Плітки підтверджувалися. Якщо раніше ще могли бути якісь сумніви, то тепер їх не залишалося. І Вірджинія нарешті зрозуміла всі ті задоволені погляди, якими її обдаровувала ця жінка при зустрічах. Всі ті ліниві півусмішки, які вона сприймала за привітність, а насправді за кожною з них ховалася насмішка.

Стриматися й вдати, що нічого не знає, дівчина не могла. Та, правду кажучи, й не старалася, особливо коли погляд Хелени промовисто оббіг з ніг до голови її закутану в плащ фігуру.

— Будинком помилились, місіс Грейвіл? — поцікавилась, порівнявшись з нею й посміхнулася настільки красномовно, що не залишила жодних сумнівів у своїй обізнаності.

— О, міс Вільєрс, запевняю, ніколи не помиляюся, — видала жінка, розтягнувши вуста в задоволеній усмішці. І змінивши тон, мов би по-змовницьки, притишено вела далі: — Звикай, бо нам доведеться ділитися. Хоча… — показово обірвала себе й повела бровою з явним натяком на власну перевагу.

Єдине, що хотілося Вірджинії в цю мить — стерти її усмішку.

— Вже помилилися, місіс Грейвіл. Ділитися ми однозначно не будемо, — впевнено повідомила вона. І дивлячись кудись повз співрозмовницю, потішено докинула: — Не в моїх правилах таке.

Гордо випрямившись, продовжила шлях.

Тямущий дворецький розчинив перед нею двері та все зрозумів без слів. Жестом запросив пройти в простору гостьову, а сам одразу зник. Що найдивніше, навіть імені не запитав, хоча знати її він аж ніяк не міг. Це вже дратувало Вірджинію, бо припустила, що в цьому маєтку подібні візити — норма.

Відігнавши зайві думки, дівчина скинула з голови капюшон і пробіглась поглядом великою кімнатою. Увагу привернула стіна завішана предметами, схожими на посуд. Підійшла ближче роздивляючись розпис, ієрогліфи та знаки. Схиляла голову то в один то в другий бік розглядаючи під різними кутами. Ніколи подібного не бачила й підозрювала, що все привезено з далеких країн. Пробувала вгадати призначення й завмерла, якимось чуттям відчувши, що вже не одна в кімнаті.

Обернулася. Біля порогу стояв чоловік. Він настільки тихо зайшов, що й не почула його кроків.

Навмисне залишив двері відчиненими, як того вимагали правила пристойності. Тільки в ідеалі, там, по той бік дверей, ще мала б стояти дуенья[1].

Вірджинія ковзнула по ньому поглядом і той безтілесний образ, що жив у її уяві нарешті здобув реальні обриси. Високий, худорлявий, темне волосся з ледь помітним мідним відтінком, видовжене обличчя, прямий ніс, високе чоло й виражені вилиці. Темний короткий камзол і кюлоти в тон, видавали в ньому джентльмена. А біла батистова шийна хустка, туго обмотана навколо шиї, створювала контраст з його засмагою.

Цього чоловіка важко було уявити на палубі тих величезних кораблів, які бачила в дитинстві, коли потрапила в доки[2]. І варваром назвати його теж не можна було. Лорд піратів, як його охрестили позаочі — ідеальне визначення.

— Припускаю, Ви і є моїм невловимим нареченим, — порушила вона тишу, згадавши про основну ціль візиту.

Говорила з викликом, гордо здійнявши підборіддя, щоб навіть близько не нагадувати ту тиху, скромну та покірну дівчину, яку б мала вдавати на догоду всім. Хоча тиха й скромна ніколи б не наважилася так нахабно вдертися в дім чоловіка.

Граф підійшов ближче, залишаючи між ними відстань у декілька кроків. Його погляд ковзнув сукнею, затримався на талії, а саме на пальцях, що стискували шнурок ридикюля, зачепленого за зап'ясток й піднявся вверх.

Роздивлявся її так прискіпливо й оцінно, начебто вона була якоюсь покупкою. Так, як роздивляються, до прикладу, відріз тканини в лавці, стараючись подумки визначити який фасон і лінії крою найвигідніше підкреслять фігуру, а потім — чим оздобити й куди одягнути наряд.

Мовчав. Вірджинії чомусь здалося, що в ці самі секунди він порівнював її з Хеленою і до яких висновків дійшов — незрозуміло. Під цим його липким поглядом, стало настільки незатишно, що вона поспішила перемкнути увагу. Витягла з ридикюля лист й виставила перед собою.

— Принесла Вам відповідь на ось це, — мовила вона, примруживши очі. І витримавши незначну паузу, чітко вирекла: — Одруження не буде.

— Готові порушити угоду, міс Вільєрс?

В його тихому тоні й спокійному погляді Вірджинія не змогла прочитати нічого. А особливо такого бажаного полегшення, на яке розраховувала. Справа ускладнювалася.

— Її порушите Ви, — відказала вона.

— Кодекс честі забороняє мені це.

— Впевнена, вихід є.

Джеймс хмикнув і заклав руки позад себе. Не зводячи з неї очей, поцікавився: