1. Те, що виходить за рамки

©, Лореін Владислава, 2022

"Під захистом небес"

Лондон, травень 1794 р.

Вірджинія скоса поглядала на розгорнутий посібник з етикету на столику, “перечитуванням” якого вони з дівчатами прикривали свої чаювання. Те, що вона щойно озвучила, не тільки суперечило написаному там, а й взагалі було викликом усім нормам, суспільній думці й навіть здоровому глузду — знаходилось далеко поза межею пристойності.

Саме тому три пари очей втупилися в неї й у гостьовій кімнаті повисла тиша.

— Джино, це ж… безумство, — першою прийшла до тями Велері.

Її чашка з чаєм зі дзвоном опустилася на фарфорове блюдце з блакитною крайкою й дрібнесеньким малюнком незабудок. Вустами моментально розпливлася усмішка, а очі блиснули азартним вогником.

— Та, звісно, я з тобою! — докинула вона з неприкритим задоволенням, бо пригода ця обіцяла стати їхньою найграндіознішою й заодно найнебезпечнішою розвагою.

— Нізащо таке не пропущу, — рішуче видала Фейт і теж відставила чашку.

Кетлін, яка сиділа навпроти, запитально зиркнула на сестру.

— Кет, — Вірджинія похитала головою, — для тебе це завеликий ризик. До того ж комусь доведеться мене прикрити. Маєш їхати з мамою на бал. Якщо в обох одночасно почнеться “мігрень”, вона лишиться вдома й непомітно висковзнути не вдасться.

Нічого іншого Кетлін і не очікувала, хоча з другого боку подібні авантюри були трохи не в її стилі. До того ж дівчина згадала про п'ятничний бал на якому мав бути він…Той, з кого на балах не зводять очей всі знатні красуні, чия поява змушувала її серце завмирати від захоплення. І одночасно той, хто навіть не помічав її в натовпі дебютанток.

Дівчата завзято обговорювали деталі майбутньої пригоди та розбирали ролі, а Кетлін втратила цікавість до бесіди й відвернулась від них. Невидющим поглядом свердлила пейзаж за вікном, витаючи у своїх фантазіях, у яких Генрі Бріджес вже запрошував її на танець.

***

Вірджинії треба було виконати свою частину завдання і вона ледве дочекалася ранку. Наспіх одягнулась, вовтузячись з пишними нижніми спідницями й прихопивши капелюшок, непоміченою висковзнула з дому разом з Ханною, відданою служницею.

Повернувши з-за рогу на одну із центральних вулиць, вона пришвидшила крок. Старалась не привертати до себе уваги, та у ній все видавало представницю аристократії: від одягу й манери ходи, до того, з якою витонченістю стискувала пальці складених перед собою рук та злегка схиляла голову й сторожко водила очима округою.

Вранішнє, традиційно насуплене небо, нависало над будинками легким сірим туманом. Дорогою сновигали поодинокі екіпажі. Місто оживало, вигнавши на вулиці кнокерів[1] з довгими палицями, металевими наконечниками яких вони стукали у вікна й підвіконня своїх клієнтів, будячи тих у вказаний на грифельних дошках час.

Вірджинія оминула одного з них, побоюючись зачепитися за палицю й зупинилась перед галантерейною крамничкою. Екстравагантний містер Етерінгтон вже працював, а на грифельній дошці під вікном другого поверху, не було жодного надпису з годинами пробудження.

Не гаючи часу дівчина зняла із зап'ястя маленьку сумочку-ридикюль[2], дістала звідти оксамитовий мішечок з монетами й мовчки простягла служниці.

— Я впораюся, міс Вірджиніє. Не хвилюйтеся, — півголосом запевнила та, ховаючи його під полу плаща.

— Не сумніваюся, Ханно. Чекатиму тут, — вказала очима на крамницю. — Дуже вже закортіло придбати новий капелюшок. Без покупки не повернемося.

Ханна притишено хихикнула, зрозумівши її з півслова й з легким реверансом поспішила виконувати завдання.

Вірджинія глянула навколо себе й направилась до дверей.

Галантерейна крамничка нового типу вважалась досить популярною, тому дівчина й вибрала ранню годину, адже в будь-який інший час відвідувачів вистачало, а вона не бажала наткнутись на когось зі свого оточення.

Власник Джон Етерінгтон привітно кивнув, вітаючи її. Старша донька графа Джерсі ніколи не потребувала його порад, він і не нав'язувався. Вткнувся в товсту книгу з пожовклими сторінками й продовжив виписувати рахунки, поскрипуючи пером.

Минуло хвилин десять. За цей час Вірджинія встигла вдосталь надивитися на дерев'яні руків'я парасольок з темними різьбленими візерунками, вивчила зразки рукавичок і віяла та дісталась бокових полиць, милуючи зір яскравими й пастельними квітчастими капелюшками. Зупинилась на блідо-бузковому з гірляндами ніжно-рожевих рододендронів, прикріплених під яскравою смарагдовою стрічкою. Новомодний “Паризький зелений” — символ багатства й розкоші, став обов'язковим атрибутом навіть в деталях.

Потягнулась за вподобаним аксесуаром і застигла, краєм ока вловивши рух за вікном. Сталось саме те, чого остерігалася. До дверей крамниці неквапливо наближалися двійко найзавзятіших пліткарок їхнього кола з цілою армією слуг. А вона одна... Не те, що без супроводу, а навіть без служниці, яка мала б слідувати по п'ятам.

Стогін відчаю завмер на вустах. Непристойне висловлювання, підслухане днями від конюха так і норовило зірватися з язика. Але добропорядна, вихована леді ніколи собі такого не дозволить, втім, як і з'являтися будь-де без супроводу.

Очі гарячково шарили навколо, шукаючи вихід і знайшли, наткнувшись на двері майстерні в протилежному кутку крамниці, приховані за ширмою. Там же знаходилось дзеркало овальної форми в потертій рамі й при потребі можна було приміряти капелюшок чи оцінити наскільки личитиме до нього парасолька або віяло.

Дівчина виміряла на зір, чи встигне. Зрештою, вибору не було. Підхопила спідниці та підтюпцем кинулась в той бік.

— Подивлюся майстерню, містере Етерінгтон, — сповістила на ходу.

— Міс Вірджиніє! — сполошився галантерейник. — Там не місце для леді.

Але вона спинила його помахом руки й не збавляючи швидкості, вказала у напрямку дверей.

— У Вас відвідувачки.

Обірвавши спроби протесту, дівчина застрибнула за ширму, де поділ пишної сукні зачепився за дерев'яний виступ на рівні щиколотки. Шарпнула, не шкодуючи тонкого, вибіленого мережива, відірвавши шматок. Двері крамниці гупнули й почулись кроки.