Розділ 18.1

— Ви будете мене водити під конвоєм? - запитую роздратовано, коли розумію, що хлопці збираються ледь не до парти мене проводжати.

Я мовчала, коли залишилась у них на ніч і тепер змушена іти на пари в тому ж самому одязі, та ще й домашні завдання не зробила. Нічого не сказала, коли вони вели мене від машини до дверей університету. Йшли з обох сторін, наче два охоронці, а на нас усі витріщались. 

Та коли зрозуміла, що вони ведуть мене до самих дверей аудиторії, не витримала.

— Ти маєш бути під нашим наглядом, - сухо каже Рад, крокуючи справа від мене.

— Може ще на парах зі мною сидітимете? - фиркаю, піднявши на нього погляд.

— Якщо знадобиться, - коситься на мене. Обличчя його кам'яне. 

— По черзі сидітимемо, - весело каже Мир. - Ми від тебе тепер ні на крок.

— Але це ж університет. Тут повно студентів. Хто мене тут може дістати? 

— Впевнена в цьому? 

Я здаюсь, конкретної відповіді на це запитання не маю. Вчора я була впевнена, що обережна та роблю все правильно. І через свою впертість ледь не потрапила у біду.  

Соромно уявити, як це буде виглядати - я і поруч крутяться два найпопулярніших мажорів. Наче вірні песики. 

Їхні фанатки мене заплюють.

А моїх декілька друзів сторонитимуться мене.

Біля аудиторії зібрались мої одногрупники. Помітивши нас, вони затихають та відверто дивляться округлими очима, як я у супроводі Рада та Мира підходжу ближче. Мир поспішає відчинити мені двері і в цю мить щоки мої палають через надмірну увагу сторонніх. Якщо чесно, я почуваюсь важливою персоною. Наче маю справжніх охоронців. 

За спиною чую перешіптування, та я не оглядаюсь. Завмираю в дверях, хлопці зупиняються за моєю спиною.

— Ось бачите, тепер про мене будуть пліткувати, - шиплю на них.

— Це добре, - хмикає Рад. - Нехай усі знають, що ти наша дівчинка. Тоді будуть боятись навіть підійти до тебе.

— Невже це так необхідно? - піднімаю на нього сердитий погляд.

— Пам'ятай, в університеті Марк має багато шісток, - нагадує мені. - Забула про свого дружка Андре?

— Не говори мені про нього, - дратуюсь. Нервово поправляю ремінь на плечі. - Я з ним більше не спілкуюсь. Він втратив мою довіру. 

— Треба було, щоб він тебе скривдив, щоб ти мені повірила? - шепоче, схилившись до вуха.

Його слова нагадують про мою впертість, але інтонація така, наче він говорить приємні речі коханій. Чому я саме так це сприймаю, не знаю. Може тому, що він стоїть так близько, що я відчуваю тепло від його тіла. А може тому, що його рука легенько лягає на поперек і я відчуваю, як тілом біжать мурашки.

— Навіщо псувати ранок, згадуючи слимака Андре? - напружену мить руйнує голос Мира, котрий спирається об дверний косяк і схрещує руки на грудях. - Ми ще встигнемо зіпсувати настрій нудними лекціями.

— Ви зі мною не йдете, - відрізую командним тоном. Заходжу в аудиторію і розвертаюсь до них, впираю руки в боки, показую, що мої наміри не пускати їх, серйозні. - Мені не потрібні наглядачі на парі. Ідіть туди, куди збирались.

— Взагалі-то ми..., - починає Мир, та Рад його перебиває, кладе руку на плече.

— Гаразд, ми йдемо. Але як закінчиться пара, ми тебе зустрінемо. 

— Можна і без цього, - огризаюсь.

— Не обговорюється, - в його голосі з'являються металеві нотки.

Розумію, що сперечатись перед одногрупниками це дурість, тому мовчки розвертаюсь і прямую до парт. Сподіваюсь вони виконають обіцянку та підуть. 

За першою партою сидить Міла і вона дивиться на мене широко розкритими очима. Ну ось, ще зараз подрузі все пояснювати. А вона ж ненавидить Рада та Мира. 

Ігноруючи шоковані погляди кількох одногрупників, які вже теж тут сидять, я з гордо піднятою головою підходжу до Міли. 

— Привіт, - вітаюсь коротко і сідаю поруч з нею.

Вона не обзивається. Продовжує дивитись на мене так, наче вперше бачить. А я поводжусь спокійно, наче нічого не відбувається. Дістаю з сумки телефон, конспект, ручку. Готуюсь до пари.

— Я що сплю і мені сниться кошмар? - Нарешті запитує Міла. Вона смикає мене за рукав, щоб я звернула на неї увагу. - Сашо, скажи, що мені здається і я тільки не бачила, як два мажори проводжали тебе.

— Тобі не здається, - вимушено усміхаюсь. - Я приїхала з ними в університет.

— Ти що сказилась?! - викрикує так голосно, що всі присутні в аудиторії оглядаються на нас. - Ти забула, що я тобі про них розповідала? Навіщо ти з ними зв'язалась? І головне, коли встигла?