Розділ 17.2

Очі заливають сльози, дозволяю їм котитись щоками. Рад прискіпливо дивиться на мене, схилившись так близько, що я чітко відчуваю запах його шкіри. Його запах приємний, заспокоює, та це не допомагає мені зупинитись плакати. Я вже не можу себе контролювати.

— Друже, їдемо звідси, - лунає голос Мира з переднього сидіння.

— Так, - погоджується Рад. 

Він киває чи то мені, чи то Миру, та різко відсторонюється. На задньому сидінні я залишаюсь сама, Рад сідає поруч з водієм. Обіймаю себе руками та скручуюсь у клубок, як тільки що це робив викрадач. Мені холодно та самотньо. Мені дуже хочеться, щоб мене хтось обійняв, але просити не маю права. 

Я ж відмовилась від їхньої допомоги, добровільно пішла, знаючи, що є ризики. Лише моя провина у тому, що сталось.

— Добре, що ми за тобою прослідкували, - говорить Мир та оглядається назад. Він обводить мене оцінливим поглядом і знову відвертається до дороги. Він вміло кермує машиною, не збавляючи швидкість навіть на поворотах. - Ці покидьки такі передбачувані. Завжди роблять одне й те ж саме. Намагаються взяти, що їм не належить і навіть не думають, що їм може хтось завадити.

Він говорить досить легко, я б сказала навіть весело. Вся ця ситуація для нього наче розвага. А я здригаюсь, згадавши де була п'ять хвилин тому.

— А кому я належу? Вам? - не втримуюсь від коментаря. Я зараз заливаюсь сльозами, але обурення все одно прокидається в душі.

— А ти маєш щось проти? - розвертається до мене усім корпусом Рад. Його тон жорсткий та непохитний. Він не збирається приймати відмов.

А я не збираюсь перечити. Не зараз.

— Ні, - хитнула головою і відвожу погляд до вікна.

— От і добре, - говорить вже спокійніше. - Бо наступного разу ми не будемо втручатись. Ти або слухаєшся нас, або можеш зараз виходити та йти прямо у руки Марка. Мені набридло за тобою бігати.

— Тоді навіщо ж це робиш? - сердито запитую ковтаючи сльози. 

Він не відповідає. Знову ухиляється від прямої відповіді. Чому він не скаже прямо, що змушує його захищати мене? Адже я одна з багатьох дівчат, що потрапили у халепу.

— Годі вам, - вмішується Мир. - Все закінчилось добре. А Саша на майбутнє буде слухняною дівчинкою, - зиркає на мене крізь дзеркало заднього виду та підморгує. - Правда, Сашо?

— Так, - шепочу так тихо, що здається вони мене не почули.

Не питаю, куди ми їдемо, я й так знаю. Вони знову везуть мене у свою квартиру. І цього разу я взагалі не заперечую. Навпаки, навіть не проти провести ніч у них. Там мені буде спокійніше. У гуртожитку ніхто не зможе допомогти, якщо ті викрадачі наважаться якось проникнути до моєї кімнати. Хоч наші вахтерки грізні жіночки, але що вони можуть вдіяти проти здоровенних чоловіків? 

Хлопці заводять мене у вже знайому квартиру і я помічаю, що на дивані досі лежить акуратно складений плед, яким мене накривали. Наче знали, що я повернусь. Можливо, вони на це сподівались. 

Я знімаю жакет, вішаю його при вході. Коли роззуваю кросівки, відчуваю, як руки тремтять. Здається я ще довго не відійду від цього. Проходжусь кімнатою і поклавши сумочку на стіл, присідаю на диван.

Тим часом хлопці розходяться, хто куди. Мир йде до кухні, чую, як він наливає у чайник воду. Рад зникає за дверима своєї кімнати.

— Чай будеш? - запитує буденно Мир.

Я киваю. Зараз гаряченьке не завадить. Адреналін виходить з тіла і тепер мене всю трясе. Гладжу подушку, що сперта на спинку дивана і не втримуюсь, прикладаю на неї голову. Дуже швидко тіло розслабляється і я прикриваю очі, відчуваю, як провалююсь у сон.

Десь на одвірку свідомості я чую кроки та шурхіт, а потім в ніс б'є приємний фруктовий аромат. Це напевно Мир приніс мені чай, але я настільки втомлена, що не можу розплющити очі. 

— Спить, - чую тихий шепіт Мира.

— Останнім часом у неї було забагато стресу, - це вже голос Рада, на диво спокійний та турботливий. - Не впевнений, що далі буде легше. 

— Не віриш, що ми зможемо відбити її у Марка? 

— Боюсь, що наступного разу може щось піти не так і ми можемо не встигнути, - голос Рада звучить ближче. Тепер аромат чаю змінюється його запахом. - І через нашу помилку ця дівчина може зламатись.

— Вона не схожа на твою сестру, - емоційно каже Мир. - Вона сильніша.

— Сподіваюсь, - відчуваю гарячий подих на щоці.

Рад легенько поправляє пасмо волосся, що впало на щоку. І я б хотіла зараз розплющити очі та підвестись, та тепер не можу цього зробити, бо це видасть, що я прикидаюсь сплячою. Тому продовжую нерухомо лежати, дивуючись несподіваній турботі Рада. Це так на нього не схоже.

Потім мене накривають м'яким пледом. І в мить всі думки вивітрюються. Я остаточно засинаю тому, що відчуваю безпеку та спокій.