Розділ 17.1

— Давай її сюди, - лунає з машини грубий чоловічий голос.

І раптом хтось штовхає мене в спину. Він несподіванки я не втримуюсь на ногах і лечу прямо у розпростерті руки. Жорсткі пальці впиваються і моє тіло, тягнуть так сильно, що я швидко втрачаю землю з-під ніг. Не встигаю й пискнути, як я всередині, на задньому сидінні, лежу на колінах невідомого мені чоловіка. У ніздрі вривається різкий запах чоловічих парфумів перемішаний з легкою ноткою алкоголю. В очах все пливе і все що я можу бачити, лежачи на животі, це темний шмат потрісканої шкіри. 

Гепають дверцята і машина різко зривається з місця. Намагаюсь підвестись, та мене тісно притискає до сидіння пара грубих рук. 

— Спокійно, гарнюня, - лунає над головою задоволений голос. - А у Марка гарний смак, он яку блондиночку собі приглядів.

Почувши знайоме ім'я, я забуваю, як дихати. Від страху тіло німіє і здається я не можу поворухнути навіть пальцем.

— Як на мене, груди замалі, - звучить з переднього сидіння.

— Що ти розумієшся в природній вроді? - нарікає той, що мене тримає.

Зненацька його величезна долоня лягає мені на сідницю і досить відчутно стискає. Тіло миттю розмерзається і я починаю пручатись. Штовхаюсь ногами, намагаюсь ліктем зарядити йому в живіт. Але всі мої дії він перехоплює. 

— Пустіть, пустіть негайно, - задихаюсь від того, що мені не вистачає повітря.

— Зачекай, - рука ковзає нижче, на внутрішню сторону стегна. Добре хоч, що я в джинсах. - Ми скоро приїдемо. Будеш мати діло з Марком. А я можу тебе лише погладити, - його голос стає ближче, він схиляється до вуха. - Хоч наші смаки з ним збігаються. Я теж люблю таких як ти. Наче сіра мишка, та я впевнений, що у ліжку вогонь. 

Я знову пручаюсь, ще більше докладаючи сил. І поки я намагаюсь звільнитись, попереду лунає гучний сміх. Весело їм. Викрали людину та тішаться. Хоча, що з них взяти? Це звичайні бандюгани. В'язниця — це єдине місце, що їм підходить.

Що ж зі мною буде? Страх наростає з кожною секундою, з кожним різким поворотом. Я розумію, що звільнитись не зможу, а це означає одне — зустріч з Марком. І він точно не пити каву зі мною хоче.

І чому я була такою безрозсудною? Чому не послухалась мажорів? Краще б я залишилась з ними, можливо тоді усього цього не сталось.

З часом я затихаю. Боротись не вистачає сил і я просто лежу, терплю неприємні дотики чоловіка та з острахом чекаю ганебної участі.

Якоїсь миті машина різко гальмує і мені здається, що ми вже приїхали. Та дивний шум підказує мені, що щось не так. 

— Якого біса?! - репетує той, що мене тримає, коли задні дверцята відчиняються.

Далі я не розумію, що відбувається. Навколо суцільна метушня, смикання і звуки ударів, що супроводжуються стогонами. Хтось голосно лається. Лунають глухі удари за ударом. Машину так сильно хитає, що мені здається, що я зараз скочусь під сидіння. Чоловік, що мене тримав, кричить від болю і його руки зникають з мого тіла.

Потім мене хтось ловить за литки і висмикує з машини. На мить я опиняюсь стояти на твердій землі, та потім мене підносять на руки і я опиняюсь притиснута до чоловічих грудей. 

Відчуваю вже знайомий аромат парфумів і розслабляюсь у його руках.

— Передайте вашому босу, що ця дівчина наша, - лунає неподалік розлючений голос Мира. Ніколи не чула, щоб він говорив таким тоном. Виходить він може бути злим та агресивним.

— Хто ви такі? - захлинається один з викрадачів. 

Мені аж цікаво, тому повертаю голову сфокусувавши погляд на салоні, звідки мене тільки що витягнули. Чоловік сидить на задньому сидінні схилений, прикриває руками обличчя. Та навіть через пальці просочується рясна, червона кров. 

Так йому і треба.

— Ми ті, хто зруйнує його бізнес, - гортанно промовляє Рад і я відчуваю вібрацію в його грудях.

— Ви ще пошкодуєте, що це зробили, - стогне той, що сидить на передньому сидінні. Скоріше, майже лежить скрутившись клубочком.

— Шкодуватиме Марк через те, що зазіхнув на чуже, - підходить до машини Мир і щосили гримає дверцятами, закриваючи їх. - Відпочивайте хлопчики.

Мене несуть до іншої машини, яка стоїть поперек, перегородивши шлях бандитам. Мир відчиняє задні дверцята, Рад обережно садить мене на шкіряне сидіння. Не хочу, щоб він мене відпускав, тому чіпляюсь за його шию. 

— З тобою все гаразд? - запитує тихо, прибираючи мої руки.

— Так, - киваю, заглядаючи у його темні очі.

— Я ж тебе попереджав, - голос його стає жорсткішим, а обличчям пробігається тінь. 

— Знаю, але я ж була обережною, - схлипую, не можу втримати емоції, які лише зараз намагаються вирватись назовні.

— І це допомогло? - хмуриться.