Розділ 16

— Я вже йду, - Андре горбиться, опускає голову ще нижче. 

— Геть з моєї кімнати! І ніколи навіть не наближайся сюди! - істерично кричить Яна і я аж здригаюсь від її голосу.

Вона дивиться на нього так, наче готова вчепитися в горло. 

Помічаю, що Андре уникає дивитись на неї. Під синцями шкіра його обличчя блідне, наче він чогось боїться. Невже Яну? Але чому? 

А моя сусідка тим часом тремтить від злості. Вона шмигає вглиб кімнати, оминаючи хлопця десятою дорогою. Підходить до свого ліжка, кидає сумочку і відвертається до вікна. Стоїть так нерухомо, очікуючи, коли непроханий гість замкне двері з іншого боку. 

І Андре йде. Він не обурюється на її крики, не заперечує, наче все так і має бути. 

Дочікуюсь, поки Андре не піде, і лише тоді наважуюсь підійти до Яни. 

Сьогодні вона виглядає інакше. Замість відкритої блузки та короткої спідниці, які вона постійно носила, на ній темна водолазка та широкі чорні штани. Це дивно, бо ця дівчина завжди життєрадісна та яскрава. Може в неї щось сталось? Може якась біда в сім'ї? 

Тепер відчуваю провину, що взагалі не цікавилась нею і тепер пропустила щось важливе.

— Яно, що це було? - запитую обережно.

Тягнусь рукою до її плеча, але в останню мить зупиняюсь, не торкаюсь її.

— Навіщо ти його сюди приволокла? - схлипує вона.

— Він сам прийшов, я його не кликала, - виправдовуюсь.

— Ти дружиш з оцим..., - вона розвертається і я бачу, що її очі вологі від сліз. 

— Більше не дружу. Яно, щось сталось? Розкажи мені.

Нарешті я кладу руку на її плече, та вона стріпує її. Відсахується, наче не хоче, щоб її торкались.

— А тобі цікаво, що зі мною? Ти ж завжди зневажала мене.

— Неправда, - в грудях відчуваю тиск. Бачу, що щось не так, але не знаю що. - Я просто злилась, що ти не давала мені спокійно навчатись. Ти постійно шуміла.

— Не хвилюйся, більше не буду. Я їду додому і не знаю, чи повернусь, - вона дістає з-під ліжка валізу і починає скидати туди речі. - Сподіваюсь, ти знайдеш собі таку сусідку, яку хочеш.

Вона нервово запихає одяг у валізу, навіть не складаючи його. Декілька речей падають на підлогу, але вона навіть не нахиляється їх підняти. 

— Яно, - зітхаю, роблю крок до неї, а вона завмирає. Піднімаю з підлоги її речі, подаю їй. - Що відбувається? У тебе проблеми в сім'ї?

— Це не важливо, - бурмоче дуже тихо, а потім різко вириває з рук одяг. 

Не знаю, як її ще розговорити, тому просто відступаю. Якщо захоче сама розкаже пізніше. 

Повертаюсь на своє ліжко та уважно спостерігаю за Яною, яка швидко допаковує валізу. Її поведінка дуже дивна, а її вигляд сьогодні підштовхує на думку, що її хтось сильно образив. Може вона розійшлась з Дімою? Але вона його не кохала, чи може лише вдавала, що байдужа? 

— І куди ти зібралась на ніч? Надворі вже суцільна темрява, - коментую.

— Я викликала таксі, воно прибуде через декілька хвилин, - вона закидає сумку на плече і прямує до дверей. На мить зупиняється, розвертається. - Бувай, Сашо. І бережи себе. Не будь такою дурною, як я. Не вляпайся у неприємності.

— Заспокойся та повертайся, - кажу їй в спину, бо Яна вже зачиняє за собою двері.

Якщо вона має на увазі хлопців, то мені це не загрожує. Я не маю часу на них. 

Згадавши, що в мене ще повно вчити, я підскакую з ліжка. Спочатку мию посуд, а потім сідаю за підручники, вперше за довгий час насолоджуючись тишею у кімнаті. 

***

Наступного дня я не виходжу з гуртожитку. Не те щоб я боялась, просто немає причини. Тому я просто сиджу в кімнаті та навчаюсь цілий день. Лише під вечір спускаюсь на перший поверх, щоб поспілкуватись з вахтеркою Марією. 

— Сашо, про тебе запитували, - говорить вона, як тільки мене бачить.

— Хто? - різко завмираю, відчуваючи холод у пальцях.

— Хлопці якісь, - зиркає на мене зацікавлено. – Хотіли зайти. Навіть хабар пропонували у вигляді цукерок.

— А ви що? - тепер відчуваю, як хребтом біжить холодок.

— Ти ж мене знаєш, я нікого стороннього не пукаю, - хмуриться. - Я пропонувала тебе покликати, вони відмовились. Пішли.

Вона сьорбає чай з великої чашки і киває, щоб я присіла біля неї на диван. Я роблю декілька кроків на ватяних ногах.

— А які вони були на вигляд? - запитую затамувавши подих.

Хто це може бути? Невже Рад та Мир. Краще б були вони. Але не впевнена, чи вони взагалі хочуть мене знати після того, як я від них втекла.

— Не знаю, - примружує очі згадуючи. - Високі такі, звичайні. Вони мені всі на одне обличчя. Зізнавайся, маєш прихильників? - усміхається і легенько штовхає у плече. - І навіть не одного? А здаєшся тихенькою, сором'язливою.

— Не маю, - качаю головою. - Напевно, це помилка. Не мене шукали.

— Можливо, - промовляє задумано, затримавши на мені погляд.

До мене ніколи ніхто не приходив, тому не дивно, що зараз Марія так підозріло на мене дивиться. 

Ми трохи сидимо спілкуємось, але я ніяк не можу позбутись відчуття, наче за мною слідкують. І я все більше нервуюсь через невідомих гостей. 

А раптом це Марк когось прислав? Лише думка про нього змушує тіло напружитись.

Зранку в понеділок я йду в університет з острахом. Вглядаюсь на обличчя кожного, хто проходить повз. Постійно оглядаюсь, коли чую позаду важкі кроки. 

Моє життя перетворилось на суцільне очікування чогось поганого. Раніше я ходила, втупившись у конспекти, і навіть не помічала людей навколо. Тепер навпаки — майже не дивлюся під ноги. Лише на обличчя тих, хто проходить повз. Через стрес я погано спала і тепер почуваюсь кволою та незібраною. 

Виявляється Міли сьогодні не буде. Ще вчора вона поїхала додому, а повернеться тільки завтра. 

На першу пару Костя теж не приходить, тому я терпляче чекаю другої, щоб з ним поговорити.

— Дякую тобі, що в п'ятницю забрав Мілу до себе, - кажу йому пошепки, як тільки він сідає поруч зі мною.