Розділ 15.1

— Ти мене не зупиниш, - хриплю, задихаючись після швидкого бігу. - Вистачить з мене.

— Я й не збираюсь, - хмикає. - Просто віддаю тобі твої речі. 

Він робить крок уперед з протягнутою рукою. Я підозріло дивлюсь на свою сумочку та відступаю. Можна було б схопити та втекти, та не впевнена, що вдасться. 

— Чому? - примружуюсь недовірливо. - Ти тільки що хотів замкнути мене під замок.

— А який сенс? Якщо ти готова вбитись, лиш би не залишатись в нас, це твоє право, - в його голосі з'являється легке роздратування. - Я хотів, як краще. Хотів вберегти тебе. Ти не оцінила.

Не втримуюсь від гучного сміху і сама здригаюсь від його звуку. Швидко вириваю з його руки свої речі і поспішаю відступити до дверей. 

— Дякую, що вчора врятував мене, - не зводжу з нього погляду. Слідкую, щоб він не пішов за мною. - Але далі я сама. Навіть якщо є ризик знову перетнутись з Марком, це не виправдання, щоб тримати мене під замком. Зі своїм життям я якось сама справлюсь.

Він фиркає і схрестивши руки на грудях спирається на стіну біля ліфта. Його розслаблена поза мене трохи заспокоює. Не схоже, що він буде за мною гнатись.

— Ти занадто самовпевнена, - коментує спокійно. - І відмовлятись від захисту це справжня дурість.

— Ще й дурною мене вважаєш, - дратівливо шиплю, стискаючи сильніше сумочку та туфлі у руках. - Може тобі краще знайти іншу жертву твоєї благодійності? В університеті багато дівчат, які б із захватом прийняли вашу допомогу. А жити з вами самі б напросились. 

— Ми нікого не приводимо до свого житла, - відповідає сухо. Обводить мене поглядом з ніг до голови і я відчуваю, як мурашки біжать шкірою. - Ти перша.

— Так я й тобі повірила, - фиркаю, намагаючись приховати легке збентеження. Схиляюсь, щоб швидко взутись, але не випускаю його з поля зору. - Розказуй байки комусь іншому. Бувай.

Вибігаю з будинку не обертаючись. Двері за спиною гримлять, зачинаючись. Рад за мною не йде. З одного боку відчуваю полегшення, що змогла вирватись. З іншого — десь глибоко в душі зароджується легке хвилювання. Вчорашні спогади ще досить свіжі і поки добираюсь до гуртожитку, час від часу оглядаюсь навколо, наче чекаю, що в будь-яку мить звідкілясь з'явиться Марк і закінчить свою справу. 

Все це маячня — заспокоюю себе подумки. Я просто випадково опинилась на його шляху. Він хотів обпоїти Мілу і якби я не підійшла, він з легкістю б заволік її у потаємне місце. Я не змогла б її навіть знайти. 

Так, вчора я трішки постраждала, але несвідомо врятувала подругу. На щастя, Костя встиг її помітити та забрав додому. Треба буде йому подякувати за це. 

Виявляється, хлопці винаймають квартиру в іншому кінці міста, і мені доводиться довго їхати додому з двома пересадками. 

Поки дістаюсь гуртожитку, вже зовсім стемніло. Тому останні метри майже біжу, з острахом оглядаючись назад. Та нікого не бачу, лише порожню вулицю, що потопає у темряві.

— Добрий вечір, - нарешті опиняюсь всередині гуртожитку і тьмяне світло на вахті дарує трішки спокою.

— Знову в бібліотеці засиділась? - підозріло розглядає мене тітка Марія.

З мого вигляду зрозуміло, що це зовсім не так, але вона не показує цього. Пригладжую скуйовджене волосся, яке втратило форму ще вчора, смикаю поділ сукні, яка раптом здається мені занадто короткою, і сором'язливо усміхаюсь. Незрозуміло звідки з'являється почуття провини, наче я не виправдала чиїхось сподівань. Це абсурд, адже Марії взагалі байдуже, що я роблю і чим займаюсь. Це вже мої таргани в голові.

— Сьогодні провела день у подруги, - брешу. - Трішки вирішила відпочити від навчання.

— Молодець, правильно робиш, - хвалить з ентузіазмом. - Нарешті ти зрозуміла, що життя складається не лише з книг.

Хіба? Здається я зрозуміла лише те, що з книгами набагато безпечніше мати справу, ніж з деякими людьми.

— Так, - усміхаюсь їй ще ширше та поспішаю до сходів.

На диво, кімната пуста. Де Яна, незрозуміло. Можливо знову десь розважається. 

Знімаю сукню Міли, кидаю її до брудних речей. Треба буде її попрати, перш ніж повертати подрузі. Одягаю халат і в першу чергу йду прийняти душ. 

Субота, на поверсі майже нікого нема, лише декілька дівчат залишилось, тому душова повністю вільна. Те ж саме і на кухні. Ставлю сковорідку на плиту, розбиваю два яйця. Яєчня швидко смажиться і я з повною тарілкою повертаюсь до кімнати.  

Сідаю вечеряти, куштую і в цю мить чітко відчуваю, як сильно яєчня, яку зранку готував Рад відрізняється від моєї. У нього справді талант. Чому моя настільки прісна та ніяка, що доїдати її не хочеться?

В двері стукають і я здивовано піднімаю погляд. Хто це? Кладу тарілку на стіл, підходжу до дверей, та схопившись за ключ завмираю. Виникають сумніви, чи взагалі відчиняти. Хто знає, хто там у коридорі. Слова Рада, що Марк не заспокоїться, звучать у голові. Та я їх швидко проганяю і відмикаю двері. 

Відчиняю і шоковано дивлюсь на гостя. 

Перше, що хочеться зробити, це щосили зачинити двері, а краще б було стукнути ними йому по носі. Хоч він у нього і так доволі розквашений.