Розділ 14.2

— То чим ви пращі за Марка? - запитую різко та відступаю, розриваючи між нами контакт. - Той використовує заборонені речовини, ви — силу.

— У нас різні мотиви, - відповідає Мир дуже серйозно. 

— Які можуть бути мотиви, щоб побити хлопця до півсмерті? Кажуть, він лише недавно вийшов з лікарні. А дівчина? Що ви з нею зробили?

— Це не моя історія. Нехай Рад тобі розповість, якщо захоче.

І якраз в цю мить до кімнати вертається Рад. Вологий після душу, теж в одному рушнику на стегнах. Ще б десять хвилин тому, я б сором'язливо відводила погляд, але зараз, після цієї не дуже приємної розмови, я відчуваю до нього лише злість.

— Ти жорстока людина, - кидаю в нього звинувачення.

— Говори, що хочеш, ти все одно залишишся тут, - говорить байдуже, сприймаючи мої слова на свій лад.

Він минає нас і зникає за дверима своєї кімнати, залишивши після себе шлейф приємного аромату. 

Мир теж не затримується, виходить з квартири, сказавши, що йому треба у справах. Звичайно він не забуває замкнути двері.

А ще через пів години, йде Рад.

У квартирі я залишаюсь сама з дурними думками та у пригніченому стані.

До обіду ніхто не повертається. Я нудьгую, не знаю, чим себе зайняти, тому постійно сиджу в інтернеті. Також дзвоню до мами і ми з нею трішки розмовляємо. Вона запитує, як у мене справи, і я брешу, що все чудово. 

Декілька разів пишу Мілі, попереджаю її, щоб була обережна. Не думаю, що їй щось може загрожувати, як і мені, тому параноя хлопців бісить ще сильніше. 

В обід хочеться їсти, але господарів досі немає. Я терпляче чекаю їх ще деякий час і потім не витримую, іду до холодильника і дістаю звідти продукти, щоб зробити канапки. В шафках не можу знайти каву, тому обходжуся без неї. 

Чекання стомлює. Почуваюсь бранкою у золотій клітці. Квартира красива. Модна, з різною новою технікою, зі зручними меблями, але весь цей комфорт не перекриває того, що я не можу вийти за двері. 

Декілька разів проходжусь кімнатою, заглядаю у вікно, зрозумівши, що знаходжусь десь на восьмому поверсі. Підходжу до дверей, з надією, що їх забули зачинити. 

Звичайно ж ні. 

Виникає бажання заглянути до кімнат хлопців. Одні двері я навіть відчиняю, заглядаю всередину. Відмічую ідеальну чистоту і розумію, що тут живе Рад. Фиркаю та повертаюсь на диван. 

Інколи мені здається, що це якийсь жарт. Що хлопці скоро повернуться і скажуть, що я вільна, що я їх більше не цікавлю. 

Та цього не стається. 

І їх немає цілий день. 

І лише, коли надворі починає сутеніти, в дверях клацає замок.

Рад та Мир заходять у квартиру в гарному настрої, голосно розмовляють. І це стає останньою краплею для моїх напружених нервів. 

Зриваюсь з дивана і стрімко підбігаю до них. 

— Де вас в біса носить?! Ви взагалі совісті не маєте? - від злості штовхаю спочатку одного в груди, потім іншого.

Хлопці здивовано округлюють на мене очі та переглядаються між собою.

— Раде, у мене таке враження, що в нас завелась сварлива дружина, - кидає коментар Мир.

— Весело тобі, - переводжу на нього розлючений погляд. – Я для вас хто? Я людина з почуттями. Як можна мене замкнути у чотирьох стінах і зникнути на цілий день? А тепер ще смієтеся з мене?

Стискаю руки у кулаки, від безсилля зціплюю зуби. Ці двоє роблять, що хочуть, а я для них наче кімнатна морська свинка. 

— Так, ти маєш рацію, - спокійно говорить Рад. – Ми щось не подумали про те, що тобі може бути нудно.

— Нудно? Та я ледь не збожеволіла за цілий день! Знаєте що, - тикаю пальцем йому у плече. - Я вже не знаю, що гірше — знову натрапити на Марка, чи сидіти тут цілими днями. 

— Ти не знаєш, що кажеш, - коментує Рад, подивляючись на мене скоса і відсувається вбік. 

— Та ти що, - усміхаюсь трішки божевільно. - Випустіть мене негайно!

Від люті не розумію, що роблю. Розштовхую їх в боки і шмигаю до дверей. Хапаюсь за ручку, натискаю. І вони відчиняються. 

Не зважаючи ні на що, вибігаю з квартири і мчу щодуху сходами вниз. Не оглядаюсь. Переступаю босими ногами через дві сходинки. 

Дихати важко, у грудях пече. Та мене не зупиняє навіть те, що я залишила у них сумочку з телефоном.

Єдине, чого я бажаю, це опинитись на волі.  

Добігши до першого поверху, тішуся, що нарешті я вільна. Та біля ліфта, дверцята якого вже зачиняються, мене вже чекає Рад.

Я різко зупиняюсь та завмираю за декілька кроків від нього. Переводжу подих. Важко ковтаю.

— Далеко зібралась? - протягує мені туфлі та сумочку.