Розділ 14.1

— Не маєте права, - твердо заперечую, хоч ноги підкошуються. - Це незаконно.

— Мені пофіг, - ловить за руку та притягує до себе. Вгризається гострим поглядом мені в обличчя. - Прив’яжу тебе до цього дивану, якщо це допоможе вберегти тебе від уваги Марка.

— Чого ти до мене причепився? Яка тобі різниця, що зі мною буде?

Він не відповідає. Лише відпускає і відходить. Дивлюсь йому в спину, шокована абсурдністю ситуації.

— Мире, ти йому скажи, - переводжу погляд на Мира в надії отримати підтримку.

— Пробач, але Рад має рацію, - знизує той плечима і спокійно підходить до острівця, бере свою чашку з кавою. - Тут ти будеш в безпеці. Ми тебе захистимо.

— Здуріли? - задихаюсь від обурення. - Не збираюсь я з вами жити. 

— А тебе ніхто не питає, - гримить голос Рада крізь відчинені двері ванної кімнати. - Все, потяг пішов. Вже нічого не зміниш, - він з'являється в проймі дверей лише у джинсах, світить голим торсом і я сором'язливо відводжу погляд. - Марк тебе запримітив. І він знову захоче тебе. І він знайде спосіб тебе отримати, якщо ми йому не завадимо.

— Думаєте, я вже зовсім дурепа? - підвищую голос, відчуваю, як пульс прискорюється. - Я більше не збираюсь нікуди ходити. Лише на пари. Я буду обережна. 

— Наче йому буде проблемою дістати тебе будь-де. Таких посіпак, як Андре, в університеті повно, - хмикає Рад. - Ти недооцінюєш таких, як він. А ми добре знаємо, що це за людина, тому без обговорень — ти залишаєшся тут, поки все не вгамується.

Рад гримає дверима, зникаючи у ванній кімнаті. Він так легко керує моїм життям, наче має на те право. 

Хоч зі сторони здорового глузду він навіть трішки має рацію, та погоджуватись з його ідеєю я не збираюсь. Як це — залишитись в них? Жити під одним дахом з двома мажорами, яких ще не так давно я оминала десятою дорогою. 

І ще ніхто не скасовував чутки про них. Я добре пам'ятаю, що розповідала Міла. Невже це все вигадки? Але просто так чутки не утворюються, має бути якась крихта правди.

Запитувати особисто у хлопців якось недобре. Треба попитати інших людей. Але для цього мені потрібна воля.

— Думаєте, я так просто здамся? - запитую сердито у Мира, котрий спокійно допиває свою майже холодну каву. - Як тільки ви відвернетесь, я втечу.

— А ми знаємо, де тебе шукати, - самовпевнено усміхається, та його усмішка дуже швидко блякне. - І повір, Марк, скоріш за все, теж знає.  

— Я його не боюсь, - брешу не червоніючи.

— Впевнена? - підносить брови. Він бачить мене наскрізь.

— Не більше, ніж вас, - зізнаюсь, дивлячись на нього скоса.

Мир здивовано хмикає та встає. Повільно підходить, уважно мене розглядаючи. Чомусь в цю мить мені здається, наче це хижак наближається до жертви. Його плавні чіткі рухи гармонійно контрастують з розслабленим, і навіть трішки задоволеним виразом обличчя. 

— Ти нас боїшся? - запитує тихо, опинившись майже впритул. Опускаю погляд, та він торкається пальцями підборіддя, змушує піднести голову та глянути на нього. Темні, мов смола, очі вивчають так уважно, наче вперше бачать. - І чим ми це заслужили?

— Чутки різні ходять, і думаю, вони небезпідставні, - кажу тремтячим голосом. 

Чомусь шкіра пече в місці, де його пальці торкаються мого підборіддя. Здається на Мира я так само гостро реагую, як і на Рада. Вони обидва змушують мою нервову систему працювати у посиленому режимі.

— Чутки завжди викривляють реальність, - говорить спокійно.  

Але найголовніше, що не заперечує. Не доводить, що це брехня.

— Хочеш сказати, що те, що сталось місяць тому, це неправда? - швидко запитую, поки не передумала. Ось мій шанс хоч щось прояснити.

— Що саме ти маєш на увазі? - хмуриться і схиляється трішечки ближче. 

Я важко ковтаю, розуміючи, що зачепила важливу тему. Зараз головне, не відступити і вияснити найбільше. Може Мир розкаже, як все було.

— Місяць тому, - роблю паузу, наважуюсь продовжити. - Ви напали на закохану пару. Хлопця побили ледь не до смерті, а дівчину...

— А дівчину забрали з собою? - продовжує замість мене, стиснувши моє підборіддя сильніше.    

Я ледь помітно киваю, а він сумно усміхається, наче ми обговорюємо якусь милу історію. 

— Було діло, - нарешті відповідає, а я чомусь сильно дивуюсь.

Думала, він почне виправдовуватись і переконувати, що нічого подібного не траплялось, що це все вигадки студентів, багатих на фантазію. Виходить, я не дарма їх боялась.