Розділ 13.2

— Він вчора трохи перенервував, - продовжує Мир. - Ми, як дізнались, що ти потрапила у пастку Марка, були шоковані. Ми були впевнені, що контролюємо ситуацію і ти під нашим наглядом. Але вистачило лише десяти хвилин і ти у халепі.

— Я не винна, - дивлюсь на нього з-під лоба. Пережовую їжу і запиваю теплою кавою. - Я хотіла їхати додому, але Міла вперлась. Вона розізлилась на нашого спільного друга і щось хотіла довести йому. А в результаті її ледь не продали. Я чула, як Марк казав, що Мілу примітив якийсь клієнт і він вже навіть отримав за неї гроші.

— Тоді Марк пролетів, якщо твою подругу встигли забрати звідти вчасно, - задумано потирає підборіддя Мир. - Він захоче реваншу. Тепер треба вдвоє більше бути обережним.

— Не хвилюйся, я більше ні ногою на вечірки, - фиркаю. - З мене вистачить. 

— Думаєш, лише на вечірках все те лайно відбувається? - ловить мене за зап'ясток.

Я декілька разів кліпаю, здивована його серйозністю, а потім кручусь на табуретці, всім тілом розвертаючись до нього.

— Ти обіцяв все розказати. Я уважно слухаю.

Мир говорить не відразу, він мовчить, кусає нижню губу, наче підбирає слова. Його погляд хаотично бігає по стільниці, по тарілках і лише тоді переходить на мене. Зустрічаюсь з його очима і важко ковтаю. Він реально стурбований цією ситуацією. 

— Ти кажеш, що ми мажори, але ми ніхто проти того, хто влаштував цей ганебний бізнес, - говорить зі серйозністю, яка йому не притаманна.

— Бізнес, - шепочу тихо, наче пробую це слово на смак. 

Хіба можна з такого робити бізнес? Підпоювати дівчат. Віддавати їх на поталу збоченцям, наче товар. Тілом біжать мурашки і я здригаюсь. Якби не ці двоє, зі мною зробили б такі речі... думати страшно. 

А я ж ще навіть ні з ким не була. 

— Наркотиками вони торгують не один рік. В університеті, у гуртожитку, в бібліотеці. Марк як посередник між босом і виконавцями. Він шукає бідних студентів, які не соромляться заробляти будь-яким способом. Таких, як Андре.

Неприємно це чути, але реальність не зміниш. Я вважала Андре хорошим і чесним хлопцем. Навіть пишалась ним, що він зміг так гарно заробляти на життя. Дурепа. Справді повірила, що він може мати стільки грошей лише завдяки рефератам. 

Але найбільш неприємно те, що ми з ним товаришували і він все одно допомагав тим покидькам завести мене до кімнати.

— Про наркоту то ми знали, а от про те, що вони поять дівчат, дізнались нещодавно, - продовжує Мир.

— Чому ж нічого не робите? - перериваю його. - Ви просто спокійно спостерігаєте, як коїться беззаконня? Я розумію, що вам байдуже. Але ж... страшно уявити, що роблять з дівчатами, які не можуть в ту мить й пальцем поворухнути.

— Байдуже? - підвищує голос. Хилиться до мене і знову хапає за руку, стискає міцно. - Думаєш, ми настільки покидьки? - він робить паузу, а я качаю головою, бо вже сама не знаю, що думаю про них. Все, що я знала, виявилось не таким. - Ми тут безсилі. Ми лише студенти одного з університетів, в яких облаштували незаконний бізнес.

— В інших університетах те ж саме? - щиро дивуюся. 

— Не сумнівайся, - хмикає. - Майже у всіх у цьому місті. 

— А поліція. Куди вони дивляться? Чому ви не звернетесь до них?

— Поліція тут не допоможе, - фиркає дратівливо. – Сашо, зрозумій, той, хто керує цим, не боїться нікого.

— І навіть ваших батьків? Вони ж мають владу.

— Ти занадто гарної думки про наших батьків, - кривить губи. Він відпускає мене і підводиться, крутиться на місці. - Наші батьки бізнесмени, їм байдуже до якихось студентів. Тому ми з Радом самі по собі. І намагаємось хоч якось перешкоджати цій справі. 

— Ось чому ви тоді били Андре, - вражено зітхаю. Лише зараз до мене доходить, наскільки я мало знаю. - Через те, що він працює на Марка.

Мир киває та оглядається на мене. Його губ торкається сумна усмішка.

— Це майже ніколи не спрацьовує, - говорить з іронією. - А якщо навіть спрацьовує, то на його місце завжди знаходиться декілька охочих.

— Не розумію, чому не ходять чутки про скривджених дівчат.

— Бо самі скривджені найчастіше мовчать. А багато хто взагалі не розуміє, що з ними сталось.

Згадую Мілу. Вона випила стільки алкоголю, що її дуже швидко вирубило. Звичайно, вона б нічого не запам'ятала та не відчула. А наступного дня гадала б чому деякі місця болять.

Знову здригаюсь, бо все це навіює липкий страх. Тепер я оглядатимусь на кожному повороті і вже точно не ходитиму пізно в бібліотеку. Жах, наскільки я була безпечною раніше.

— Я справді щиро вдячна вам, що ви мене звідти витягнули, - кажу прямо, відчуваючи, як у грудях стискається.

— Хоч когось ми врятували, - кінчики його губ підскакують.

Гримають двері і я оглядаюсь, спостерігаю, як у квартиру заходить похмурий Рад. Настрій його не покращився і виникає сильне бажання піти, щоб ми знову не сварились. 

— Гаразд, я напевно вже піду, - кажу, дивлячись лише на Мира. Сповзаю з табуретки, поправляю ремінь сумочки на плечі. - Ще треба з Мілою поговорити.

Розвертаюсь та поспішаю до виходу, та коли ми з Радом перетинаємось, він раптом робить крок убік, перекриваючи мені шлях. Я ледь не врізаюсь у його груди і різко відступаю.

— Що таке? - здивовано викрикую.

— А хіба Мир не сказав тобі, що ти нікуди звідси не підеш, - каже металевим голосом. - Від сьогодні ти будеш під нашим наглядом двадцять чотири години на добу. Тому влаштовуйся на дивані, це твоє нове спальне місце.