Розділ 13.1

— А ти ще не зрозуміла? - каже дратівливо Рад.

Його погляд ковзає на відсунуту тарілку і його губи міцно стискаються. 

Зачепила за живе. Невже ще ніхто не відмовлявся від його страв? 

— Я не дурна, розумію, що не вкладати нас спатоньки вони збирались і не колискову співати, - ціджу крізь зуби. Спираюсь ліктями на стільницю та хилюсь до нього ближче. - Але я хочу знати все детальніше. Що вони нам підсипали? Хто такий Марк? І чому Андре за одно з ним?

— Про свого Андре хвилюєшся, - чітко промовляє кожне слово і теж відсуває свою тарілку, кинувши виделку на стільницю. - Твій дорогоцінний Андре працює на Марка. Так він заробляє на нові ганчірки, продає наркотичні речовини студентам. А також підсипає невинним дівчатам, які приглянулись Марку. Ти досі вважаєш його хорошим?

Я мовчу, лише важко дихаю, продовжую свердлити поглядом Рада. Не знаходжу виправдань для нового-колишнього друга. Які б у нього не були мотиви, те що він робить гидко і низько.

— Але він зізнався, що в тій кімнаті Саша, - вмішується Мир, розвіюючи між нами гнітючу напругу. - Невеличкий плюсик у його карму, - хмикає.

— Після того, як туди допоміг мене затягнути, - кажу, відчуваючи тиск у грудях. - Це була перша вечірка, на яку я наважилась піти. І все могло закінчитись катастрофою.

— Треба було мене слухати і сидіти у гуртожитку, - гарчить Рад командним тоном.

Помічаю, як він стискає руки у кулаки, а обличчя його стає кам'яним. 

— Може треба було все мені відразу розповісти? А не говорити загадками? - підвищую на нього голос. - Просто декілька слів — Сашо, вважай, на вечірках підсипають дівчатам наркоту і ґвалтують. Будь обережною.

— Чого ти взагалі туди поперлась? - його голос гримить так, що здається скло дзвенить. Я здригаюсь і різко хилюсь назад. - Ще й вирядилась наче..., - замовкає, обводить мене сердитим поглядом, - наче шукаєш сексуальних пригод.

— Що? Та як ти смієш? - задихаюсь від обурення і підскакую з місця. - Чого я взагалі маю це слухати? Дістав!

В голові знову паморочиться, але я не сідаю на місце. Не маю наміру взагалі тут більше залишатись. Цей Рад - найгірша людина, яку я колись зустрічала. Що б не сказала, чи зробила, він все одно перекрутить на свій лад. 

— Сашо, - Мир кладе руку мені на плече, щоб зупинити.

Та я не реагую на нього, швидко біжу до столика, де лежить моя сумочка та телефон. Хапаю їх і поспішаю до вхідних дверей. Мої туфлі акуратно стоять біля входу. Поспіхом взуваюся, ледь не втрачаючи рівновагу. 

— І ти просто так її зараз відпустиш? - чую позаду голос Мира.

Не обертаюсь, хапаюсь за ручку дверей, але вони замкнені. 

— Вона нікуди не піде, - занадто впевнено відповідає Рад.

Я прокручую внутрішній замок, смикаю двері, але вони все одно не піддаються. 

— Відчиніть двері! - кричу, відчуваючи, як у вухах гепає серце.

Ніхто моє прохання не поспішає виконувати, тому обертаюсь. І бачу, що Рад спокійно продовжує їсти сніданок, не звертаючи на мене ніякої уваги. А Мир встає і повільно підходить із дружелюбним виразом обличчя.

— Сашо, заспокойся. Куди ти зараз підеш? - протягує до мене руку, та я відступаю. - Ти квола, у тебе немає сил. Тобі треба поїсти, відпочити. Ходімо, - підсувається ближче, приобіймає мене за плече. - Ти ж хотіла дізнатись, що вчора сталось. Я тобі все зараз розповім.

— Я не збираюсь слухати образи, - кажу різко. - Думаєте, якщо ви мажори, то можете ображати дівчину?

Рад тихо сміється з моїх слів, а я сердито зціплюю зуби. Дивитись не хочу у його бік, не те, що підходити, тому впираюсь, коли Мир намагається мене підвести до острівця. 

Завмираю посеред вітальні, схрещую руки на грудях. Демонструю небажання сидіти з Радом за одним столом. А той допихає у рота останні шматки яєчні, і ще не дожувавши, підводиться. Байдуже дивиться на мене, а потім його погляд опускається на мої туфлі.

— Ходиш у взуті, підлогу митимеш сама, - кидається фразою, розвертається і прямує до виходу.

Відмикає двері і виходить, не сказавши більше ні слова. Шоковано дивлюсь йому в слід, а потім швидко роззуваюсь, ступаючи босими стопами на прохолодний ламінат.

— Не звертай уваги, він сьогодні не в настрої, - коментує спокійно Мир і підштовхує мене до острівця.

Цього разу я охоче йду за ним. Сідаю на своє місце та підсовую до себе тарілку з яєчнею, яка вже вистигла.

— Не в настрої? Він поводиться так, наче ненавидить мене і хоче якнайшвидше позбутись. Навіщо тоді сюди приносив?

— Це не так, - качає головою Мир. Він сидить поруч і спостерігає, як я давлюся сніданком. 

Апетит повернувся, як тільки зник об'єкт роздратування. Хоч мене ще досі трохи трясе через Рада, але помирати з голоду через нього не збираюсь.