Розділ 11.2

Я задихаюсь і міцно стискаю губи. 

Я їм не вірила і намагалась уникати зустрічей з ними. Адже Рад та Мир самі не ідеальні і мають темну історію. Але якби хоч натякнули, може б ми подумали, перш ніж іти на вечірку. 

— Що таке? Хто так наярює з самого ранку? - раптом чую з динаміка захриплий, роздратований голос Міли.

Підстрибую на місці, ледь не випускаю телефона з рук.

— Міло? Де ти? З тобою все гаразд?

— Саша? - дивується. - Слухай, що вчора сталось? Чомусь я нічого не пам'ятаю. Останнє, це коли ми з тобою пили шампанське за знайомство з Марком.

Лише від звуку цього імені всередині все перевертається. 

— Коротше, здається я перебрала, - хіхікає подруга, не дає вставити й слова. Здається у неї зараз досить піднесений настрій. - І знаєш, де я зараз? У Кості. Лежу на його ліжку. Я в Кості вдома і він зараз лежить поруч зі мною.

— Костя? - у грудях все стискається. Навіть не знаю, що й думати. - Як ти туди потрапила? Тебе ніхто не скривдив? Ти ціла?

— Хто скривдить? Костя? - сміється. Вона навіть не усвідомлює, що вчора відбувалось. - Він янгол. Я не знаю точно, але здається він забрав мене до себе, як тільки я відключилась. А от куди ти ділась, це питання. 

В її голосі з'являється нотка докору. Розказати би їй все, але чи варто хвилювати. 

— Я теж у знайомих, - говорити про мажорів краще їй не треба. Міла дуже погано про них думає, а переконувати її зараз немає ні сил, ні бажання. - Гаразд. Потім зідзвонимось та поговоримо. Головне, що ти в порядку.

— Чому ти постійно це повторюєш? Що зі мною могло статись, як тільки не осоромитись перед іншими студентами відключкою та блюванням посеред чужого дому?

Здається Міла навіть незрозуміла, що могло статись. Маю надію, що Костя все ж таки помітив сплячу Мілу під сходами і забрав її раніше, ніж Марк встиг за нею повернутись.

Закінчивши розмову, я раптом відчуваю сильну втому. Занадто багато емоцій останнім часом я пережила і моя нервова система виснажена до межі. Обережно кладу телефон на стіл і повільно підходжу до дивана. Сідаю, полегшено зітхнувши і прикриваю обличчя долонями. 

Все, що відбулось, здається суцільним кошмаром. Я не знаю, як жити далі з тією інформацією, яку я знаю. 

Мир мовчки підводиться, кудись відходить, але за хвилину повертається і вже сідає поруч зі мною.

— Ось, випий. Стане легше.

Прибираю з обличчя руки і бачу перед собою склянку води. Раптом так захотілось пити, що здається язик присох до піднебіння. Беру склянку, жадібно ковтаю прохолодну рідину, час від часу захлинаючись.

— Легше, - чоловіча тепла долоня лягає мені на спину. - Якщо хочеш, я ще принесу.

Висушую склянку до дна і розгублено дивлюсь на хлопця, котрий сидить дуже близько до мене і уважно за мною спостерігає. На його обличчі зараз немає звичної насмішки, чи жартівливих вогників в очах. Зараз він має досить серйозний та зосереджений вигляд.

— Дякую, - промовляю тихо.

— Будь ласка, - знизує плечима, забирає в мене склянку. - Це лише вода.

— Не тільки за воду. Дякую, що не кинули мене там. Ви врятували моє життя. Не знаю, як би я все пережила...   

Голос зривається і я замовкаю. Бо раптом чомусь сильно захотілось плакати. Мир ставить склянку на підлогу і раптом притягує мене до себе. Кладе мою голову собі на плече, обіймає за талію, лагідно погладжує спину.

— Не стримуйся. Я все розумію. Можеш поплакати на мені, - тихо шепоче десь біля вуха.       

Його несподівана турбота збиває з пантелику, а груди стискає від жалю до себе. Мир хоч і чужий мені, але його підтримка в цю мить дуже важлива. Плачу не стримуючись. Пускаю сльози, заливаючи ними оголене плече хлопця. А він продовжує терпляче гладити мою спину, наче я для нього дуже важлива.

Скільки ми так сидимо, я не знаю, та якоїсь миті гримають двері. Я здригаюсь і різко відсторонююсь від Мира.

— Я вам не заважаю? - бурчить Рад, роззуваючись біля входу.