Розділ 11.1

Розплющую очі та стогну від різкого головного болю. Ще й світло з вікон ріже по зіницях, тому відразу прикриваю обличчя долонею. 

Який кошмар. Чому мені так погано? Що вчора було? І чому моя пам'ять наче решето? 

Намагаюсь підвестись і це дається дуже важко. Плед сповзає з плечей і я розумію, що спала у сукні.

Стоп.

Де це я? 

Нарешті очі звикають до яскравості і я шоковано розглядаю досить простору чужу вітальню. 

І як я сюди потрапила? І чому я спала одягнена на чужому дивані?

Раптом у кімнату заходить Мир. Він оголений, лише стегна обмотані білим рушником. Шкіра його волога, з темного волосся стікає вода.

Я витріщаюсь на нього відкривши рота. Не можу зрозуміти, що він тут робить.

Куди це я потрапила?  

— Наша красуня прокинулась, - каже весело, його губи розтягуються у широкій посмішці. - Це добре. А то ми вже почали хвилюватись, що та гидота, яку тобі підсипали, могла нашкодити тендітному дівочому тілу?

— Що? 

Подих перехоплює від того, як уривки вчорашнього вечора починають вриватись у свідомість. 

Вечірка.

Танець з Радом.

Потім п'яна Міла.

Марк.

Слабкість та оніміння у всьому тілі.

Андре, який зрадив мене.

Рад, який врятував і на руках виніс з тієї кімнати. 

Усі спогади навалюються миттєво і я відчуваю, як обличчя починає горіти. 

Який жах. Як ми взагалі могли в таке влипнути? 

— Де я? - запитую захриплим голосом і прокашлююсь. Таке відчуття, наче я кричала цілу ніч і тепер горло скрутило від спазму.

Спостерігаю, як Мир повільно підходить і сідає на спинку дивана, на якому я сиджу. Він навіть не соромиться, що майже голий. Здається навпаки, йому подобається бентежити мене.

— У нас вдома, - відповідає легко, нависаючи наді мною. - Ми не знали, куди ще тебе діти в такому стані. От вклали у вітальні. Не хвилюйся, ми тебе не чіпали, - піднімає руки в знак примирення. - Он навіть сукню залишили. Хоч могли зняти. Голяка спати набагато зручніше.

І він нахабно усміхається, показуючи білосніжні зуби.

— Дякую, що врятували мене вчора, - вичавлюю з себе.

Здригаюсь від гидкого спогаду та обіймаю себе руками. Як приємно, коли ти маєш контроль над своїм тілом.

— Що ти пам'ятаєш? - хилиться ближче, тепер його обличчя виражає стурбованість. - Ми знайшли тебе ледве притомну.

— Я не могла контролювати своє тіло, але була ще при свідомості, - стискаю руки у кулаки. - А от моя подруга... Міла! Що з нею? Ви її витягнули звідти?

Підскакую на кволі ноги і ледь не падаю. Змушена спертись на плече Мира. Він підтримує мене за руку і дивиться трохи здивовано.

— Про подругу нічого не знаю, - качає головою. - Нам сказали лише за тебе. Ми перестріли Андре і він змушений був у всьому зізнатись.

Мир стукає кулаком у долоню, показуючи, що з Андре вони лагідні не були.

— О боже! Міла. Вона залишилась там! Її напевно скривдили, - оглядаюсь навколо у пошуках своєї сумочки. Знаходжу її на столику поруч з диваном. Підбігаю, дістаю телефон. - Вони говорили про неї. Про якогось клієнта. Який жах. Не хочу навіть думати, що могло статись.

Більше не дивлюсь на Мира, відвертаюсь від нього до вікна і тремтячими пальцями набираю подругу. Поки слухаю довгі нестерпні гудки, серце виривається з грудей. Хто її мав врятувати? В неї нема двох мажорів, які пильнують кожен твій крок.

Міла не відповідає і мене сковує тваринний страх. Що ж це коїться? Як це взагалі можливо, щоб на звичайній студентській вечірці таке відбувалось?

— Ви знали про це? - різко розвертаюсь, кидаю в Мира звинувачення.

Страх переростає у злість і вся ця злість направляється на Мира. Він не відповідає і я розумію, що він звичайно в курсі. Не дарма Рад забороняв спілкуватись з Андре, який замішаний в гидких справах. І не хотів, щоб я була на тій вечірці.

— Ви нічим не кращі, - ціджу крізь зуби, вся тремчу, щосили стискаю телефон у руці, який продовжую тримати біля вуха. - Можна було попередити, а не говорити загадками.

— А ти б слухала? - тихо запитує.